Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Я думаю про те, як важко їй було втратити доньку. Думаю про своїх братів та Мейсі. Скільки суму в наших душах — і місіс Нілсен, і моїй. Мені шкода нас обох.

Увечері перед Різдвом, під легеньким сніжком, ми втрьох ідемо до церкви. Ми запалюємо свічки на шестиметровій ялинці праворуч від вівтаря, всі біляві лютерани: діти, батьки, бабусі з дідусями співають псалми з розгорнутих книжок, священик читає проповідь таку просту, як історія з дитячої книжки, напучування про милостиню й співчуття.

— Люди у великій нужді, — каже він парафіянам. — Якщо у вас є що дати — дайте. Проявіть свої найкращі риси.

Він називає декілька сімей у біді: свинар Джон Слеттері втратив правицю під час молотьби, його сім’ї потрібна консервована їжа й стільки робочої сили, скільки знайдеться, щоб допомогти врятувати ферму… Вісімдесятисемирічна місіс Абел осліпла вже на обидва ока й живе сама, коли ваша ласка, знайдіть для неї кілька годин на тиждень, вона буде дуже вдячна… сім’я з сімох осіб, Ґроти, потрапила в безвихідь: у батька немає роботи, четверо дітей і ще одне народилося місяць тому передчасно й тепер хворіє, а матір не може підвестися з ліжка…

— Як шкода, — бурмоче місіс Нілсен. — Зберімо кошика з продуктами для цієї бідолашної сім’ї.

Вона не знає про мій зв’язок із ними. Вони просто ще одна далека для неї біда.

Після служби ми повертаємося назад тихими вулицями. Снігопад припинився, і стоїть ясна, холодна ніч; газові лампи кидають кружальця світла. Коли ми втрьох підходимо до будинку, я вперше бачу його таким — горить ліхтар на ґанку, на дверях висить ялиновий вінок, чорні металеві перила й акуратно розчищена доріжка. Усередині, за завіскою, сяє лампа у вітальні. Приємно сюди повертатися. Це — дім.

Через один четвер, після вечері ми з місіс Нілсен збираємося з місіс Мерфі та ще шістьма жінками на зустріч клубу шиття клаптикових ковдр. Зустрічі відбуваються у вітальні найзаможнішої серед жінок, що живе у великому вікторіанському будинку в передмісті. Я єдина дитина серед дорослих і відразу почуваюся невимушено. Ми разом працюємо над однією клаптиковою ковдрою, візерунок та тканину для якої принесла одна з учасниць; щойно закінчимо цю, перейдемо до іншої. Кожна ковдра потребує десь із чотири місяці роботи. Я дізнаюся, що ці жінки пошили ковдру, що лежить на моєму ліжку в рожевій спальні. Вона називається «Ірландський вінок», чотири багряні іриси з зеленими стеблами сходяться докупи посередині на чорному тлі.

— Ми й для тебе, Дороті, колись зробимо ковдру, — каже мені місіс Нілсен. Вона починає збирати обрізки з тканини, що продається в крамниці, кожен клаптик потрапляє у валізку з моїм іменем. Ми обговорюємо це за вечерею:

— Одна пані купила десять з половиною ярдів прегарного синього ситцю, і я відклала решту пів’ярда для тебе, — говорить вона. Я вже вирішила, який хочу візерунок — «Подвійну обручку», — такий, де пов’язані між собою кола зроблені з маленьких клаптиків тканини.

Раз на місяць, у неділю після обіду, ми з місіс Нілсен глянсуємо срібло. З глибокої шухляди комода в їдальні вона дістає важку коробку з червоного дерева, в якій тримає столове приладдя, що їй на весілля подарувала мама, — єдиний її посаг, каже вона мені. Витягаючи кожен предмет по одному, вона викладає їх на чайному рушнику на столі, доки я збираю дві маленькі срібні миски з комина у вітальні, чотири підсвічника й блюдо з серванта, а також відкидну скриньку з її іменем, Віола, написаним тоненьким шрифтом на кришці, що стоїть у її спальні. Ми користуємося густою пастою кольору мулу з мисочки, кількома маленькими, шорсткими щіточками, водою та купою ганчірок.

Якогось дня, доки я глянсую вишукано прикрашену порційну ложку, місіс Нілсен показує на свою ключицю й каже, не дивлячись на мене:

— Ми могли б почистити його, якщо хочеш.

Я торкаюся ланцюжка на шиї, проводжу пальцем до хрестика, діставши обома руками до застібки позаду, знімаю.

— Візьми щіточку. Дуже обережно, — говорить вона.

— Це мені бабуся подарувала, — кажу я їй.

Вона дивиться на мене й усміхається.

— І теплу воду.

Коли я відчищаю ланцюжок, він з тьмяного сірого перетворюється на блискучий срібний. Кладдахський хрест, деталі якого приховував наліт, стає знову тривимірним.

— Отак, — мовить місіс Нілсен, коли я споліскую і висушую ланцюжок, і знову вбираю його, — набагато краще. — І хоч вона нічого про нього не питає, я знаю, що це вона так показує, що знає, яке він має для мене значення.