Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Я знаю, що від мене очікують відповіді, висловлення подяки, але мені доводиться докладати свідомого зусилля, щоб усміхнутися, й кілька митей — щоб зібрати докупи слова. Я не почуваюся вдячною, я гірко розчарована. Я не можу збагнути, чому маю піти, чому місіс Мерфі не може мене залишити в себе, раз вважає мене такою чемною. Мені не хочеться йти жити в інший дім, де до мене ставитимуться лише як до прислужниці й терпітимуть тільки через те, що я там працюватиму.

— Як це шляхетно з вашого боку, місіс Мерфі! — вигукує міс Ларсен, порушуючи тишу. — Це чудові новини, правда ж, Дороті?

— Так. Дякую, місіс Мерфі, — видушую я з себе.

— Завжди рада, дитино. Завжди рада. — Вона гордо всміхається. — Як думаєте, містере Соренсон, може, нам із вами теж варто бути присутніми на цій зустрічі?

Містер Соренсон спорожнює свою чашку і ставить її на блюдце.

— Маєте слушність, місіс Мерфі. Я також думаю, що нам варто зустрітися окремо, вдвох, щоб обговорити… тонкощі цієї справи. Що ви на це скажете?

Місіс Мерфі паленіє й моргає; вона совається на стільці, бере чашку й ставить її назад, не надпивши.

— Так, це, напевно, мудре рішення, — відповідає вона, і міс Ларсен дивиться на мене й усміхається.

Упродовж подальших кількох днів, щоразу, коли я бачу місіс Мерфі, вона дає мені ще одну пораду щодо того, як поводитися при Нілсенах.

— Міцно потисни руку, але дуже не стискай, — каже вона, проходячи повз мене на сходах. — Ти мусиш бути жіночна. Вони мають знати, що тобі можна довірити роботу за касою, — напучує вона мене за вечерею.

Інші жінки приєднуються.

— Не став питань, — радить одна.

— Але відповідай на них без вагання, — додає інша.

— Обов’язково підстрижи й доведи до ладу нігті.

— Просто перед зустріччю почисть зуби содою.

— Волосся треба… — скривившись, міс Ґранд торкається власної голови так, наче притискає шапку піни, — приборкати. Хтозна, як вони поставляться до рудої. Особливо такого мідного відтінку.

— Годі, годі, — каже міс Ларсен. — Так налякаємо бідолашну, що вона геть розгубиться.

Зранку перед зустріччю, якоїсь суботи в середині грудня, у двері моєї спальні легенько постукали. Це місіс Мерфі. Вона тримає на вішакові темно-синю оксамитову сукню.

— Погляньмо, чи це тобі підійде, — говорить вона, простягаючи мені її. Я не певна, чи мені запросити її всередину, чи зачинити двері, доки перевдягатимуся, але вона розв’язує мою дилему, зайшовши й сівши на ліжку.

Місіс Мерфі аніскілечки не сумнівається, що я не соромлюся роздягнутися й стояти в самих трусиках. Вона знімає сукню з вішака, розщібує блискавку збоку, так добре замасковану під шов, що я її й не помітила, і надіває на мене через голову, допомагаючи мені з довгими рукавами, обсмикуючи спідницю з брижами, знову защібаючи блискавку. Вона відступає, щоб глянути на мене, смикає з одного боку, потім з іншого. Обсмикує рукав.

— Візьмімося за волосся, — каже вона, повертаючи мене спиною. З кишені фартуха вона дістає шпильки для волосся і далі кілька хвилин шарпає й тягне, забираючи волосся з-перед мого чола й пригладжуючи непокірні пасма. Досягнувши задовільного для себе результату, вона повертає мене до дзеркала, щоб і я подивилася.

Попри хвилювання перед зустріччю з Нілсенами, я не можу не всміхнутися. Вперше, відколи містер Ґрот обкарнав мені волосся багато місяців тому, на вигляд я майже вродлива. Я ще ніколи не вбирала оксамитової сукні. Вона важка й трохи цупкувата, з пишною спідницею, що спадає брижами мені до середини гомілок. Коли рухаюся, вона починає злегка пахнути кульками проти молі. На мій погляд, вона чудова, але міс Мерфі не задоволена. Примружуючись і цокаючи язиком, вона мацає тканину.

— Зачекай хвильку, я зараз повернуся, — мовить вона, поспіхом виходить і незабаром повертається з широкою чорною стрічкою. — Обернися, — наказує, і, коли я обертаюся, зав’язує стрічку, наче пояс, із великим бантом позаду. Ми удвох оглядаємо її витвір у дзеркалі. — Отак краще. Моя люба, ти схожа на принцесу, — проголошує місіс Мерфі. — Твої чорні панчохи чисті?

Я киваю.

— Значить, вбирай їх. І чорні черевики сюди пасуватимуть. — Вона сміється, тримаючи руки на моїй талії. — Ти — руденька ірландська принцеса, просто тут, у Міннесоті!

О третій пополудні, за кілька годин після початку першої великої заметілі тієї зими, я зустрічаю містера та місіс Нілсен у вітальні місіс Мерфі, в присутності містера Соренсона й міс Ларсен.