Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Міс Ларсен кладе свою долоню на мою й не забирає, час від часу стискаючи.

— Ох, Дороті.

А тоді:

— Дякувати Богові за рукавички. З того, що ти описала, Фенні — добрий друг.

— Так і є.

Вона тримається за підборіддя, стукає по ньому двома пальцями.

— Хто привіз тебе до Ґротів?

— Містер Соренсон із Товариства допомоги дітям.

— Гаразд. Коли містер Пост повернеться, я скажу йому знайти цього містера Соренсона. — Відкривши свою торбинку з обідом, вона витягає печиво. — Ти, напевно, голодна.

Зазвичай я відмовилася б — я знаю, що це частина її обіду. Але я так зголодніла, що від самого вигляду печива рот наповнюється слиною. Присоромлено його беру й жадібно з’їдаю. Доки я їм, міс Ларсен ставить грітися воду на чай, нарізає шматочками яблуко й викладає на блюдці, взятому з полиці. Я спостерігаю, як вона кидає розсипний чай у ситечко й наливає окріп в обидві чашки. Я ще ніколи не бачила, аби вона пригощала дітей чаєм, мене — точно ні.

— Міс Ларсен, — починаю я. — А ви… Може, ви…

Здається, вона знає, що я питаю.

— Забрала б тебе до себе? — Вона всміхається, але обличчя в неї засмучене. — Ти мені небайдужа, Дороті. Ти, напевно, це знаєш. Але я не можу…. В мене немає змоги дбати про дитину. Я живу в пансіоні.

Я киваю, відчуваючи клубок у горлі.

— Я допоможу тобі знайти дім, — веде далі вона лагідно. — Безпечне й чисте місце, де з тобою поводитимуться, як із десятирічною дівчинкою. Обіцяю тобі.

Коли одне за одним заходять привезені вантажівкою інші учні, вони з подивом на мене дивляться.

— Що вона тут робить? — питає один хлопець, Роберт.

— Цього ранку Дороті прийшла трохи раніше. — Міс Ларсен розгладжує свою гарну рожеву спідницю. — Діти, сідайте на свої місця й витягайте підручники.

Після того, як містер Пост повертається з дровами й викладає їх у відро біля пічки, міс Ларсен дає йому знак і вони виходять у вестибюль.

Через кілька хвилин він знову виходить надвір, вбраний у капелюха й пальто. Двигун гучно запускається, й скреготять гальма, коли він веде вантажівку похилою дорогою.

Десь через годину я чую віддалене гуркотіння вантажівки й виглядаю у вікно. Дивлюся, як вона під’їжджає доріжкою й зупиняється. Містер Пост виходить і піднімається сходами ґанку, міс Ларсен перепрошує й залишає клас. За якусь хвилю вона кличе мене на ім’я. Я підводжуся з-за парти під поглядами інших дітей і виходжу на ґанок.

Міс Ларсен видається занепокоєною. Вона все торкається своєї ґульки на потилиці.

— Дороті, містер Соренсон не певний… — Вона замовкає, кладе руку собі на шию й благально дивиться на містера Поста.

— Здається, міс Ларсен намагається сказати, — каже він повільно, — що тобі доведеться все детально розповісти про те, що сталося, містерові Соренсону. Як ти знаєш, бажано, щоб із розміщенням дітей не було проблем. Містер Соренсон думає, чи не могла бути справа просто в… непорозумінні.

Мені паморочиться в голові, коли я усвідомлюю, що має на увазі містер Пост.

— Він мені не вірить?

Вони обмінюються поглядами.

— Тут річ не в тому, вірить чи ні. Просто треба, щоб він почув це від тебе, — говорить міс Ларсен.

Уперше в житті я відчуваю порив протесту. На очі навертаються сльози.

— Я туди не повернуся. Я не можу.

Міс Ларсен кладе руку мені на плече.

— Дороті, не хвилюйся. Ти розкажеш містерові Соренсону, що сталося, а я додам те, що знаю. Я не дам їм примусити тебе повернутися туди.

Наступні кілька годин минають, мов у тумані. Я повторюю рухи Люсі, беру букваря, коли вона його бере, стаю позаду неї в черзі писати на дошці, але заледве усвідомлюю, що відбувається навколо. Коли вона шепоче: «У тебе все гаразд?», я знизую плечима. Вона стискає мою долоню, але не допитується, і я не знаю, чи вона відчуває, що я не хочу про це говорити, чи боїться почути, що я скажу.

Після обіду, коли ми повертаємося за парти, я помічаю автомобіль удалині. Торохтіння мотора заглушує інші звуки, я більше нічого не бачу, крім темної вантажівки, що під’їжджає до школи. Й ось вона вже тут, їде похилою доріжкою, зі скреготом зупиняється позаду вантажівки містера Поста.

Я бачу містера Соренсона на водійському сидінні. Якусь хвилю він просто сидить. Знімає чорного фетрового капелюха, пригладжує вуса. А тоді відчиняє двері автомобіля.

— Оце так, оце так, — каже містер Соренсон, коли я закінчую свою розповідь. Ми сидимо на твердих стільцях на задньому ґанку, де тепер тепліше, ніж зранку, завдяки сонячному світлу й теплу від печі. Він простягає руку, щоб погладити мене по нозі, а тоді, здається, передумує, й кладе її собі на стегно. Другою рукою він погладжує собі вуса. — Стільки пройти в такий холод… Напевно, ти була дуже… — Його голос стихає. — І все ж, і все ж. Я оце думаю: посеред ночі. Може, ти?..