Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Він хапає мене за руку.

— Я сказав, ти залишишся зі мною.

Я дивлюся на нього в темряві. Містер Ґрот ще ніколи мене не лякав, але щось у його голосі змінилося, і я знаю, що маю бути обачна. Він викривляє рот у дивну посмішку й смикає мою ковдру.

— Ми могли б одне одного зігріти.

Я щільніше загортаю плечі й відвертаюся, а тоді втрачаю рівновагу. Я забиваю лікоть об тверду долівку й відчуваю гострий біль, коли падаю на нього, носом діставши до підлоги. Перевертаючись набік, я підводжу погляд, аби зрозуміти, що сталося. Я відчуваю на голові шорстку руку. Мені хочеться встати, але не пускає кокон ковдри.

— Роби, як я кажу. — Я відчуваю його щетину на щоці, відчуваю сморід його дихання. Я знову шарпаюся, а він притискає ногою мою спину. — Тихо.

Його велика шорстка рука залазить під ковдру, а тоді під мій светр, під сукню. Я намагаюся відсмикнутися, але не можу. Він водить рукою вгору-вниз, а тоді я відчуваю хвилю паніки, коли він запихає руку мені між ніг, занурює пальці. Він і досі треться своєю колючою щетиною об мою щоку й нерівно дихає.

— Та-а-а-а-ак, — глитає він у мене над вухом.

Він вигнувся наді мною, мов пес, однією рукою з силою тручи мою шкіру, а іншою розщіпаючи кнопки на штанах. Чуючи клацання кожної з них, я вигинаюся й кручуся, але не можу вибратися з ковдри, як муха з павутини. Я бачу, як його штани розщіпаються й опускаються на стегна, його набухлий пеніс між ніг, твердий білий живіт. Я досить бачила тварин у дворі, щоб знати, що він намагається зробити. Хоч у мене й затиснуті руки, я соваюся з боку в бік, аби ослабити ковдру. Він грубо її смикає, відчуваючи, що вона вислизає, й шепоче мені на вухо: «Годі, досить, тобі подобається, правда ж?», і я починаю скімлити. Коли він запихає в мене два пальці і його нерівні нігті впиваються мені в шкіру, я зойкаю. Він затуляє мені долонею рота й запихає пальці глибше, і треться об мене, а в мене вириваються звуки, схожі на конячі, налякані, гортанні.

А тоді він піднімає стегна й прибирає руку з мого рота. Я кричу й відчуваю засліпливий біль від ляпаса.

З коридору долинає голос.

— Джералде? — І він завмирає на секунду, а тоді зіслизає з мене, наче ящірка, застібає штани, підводиться з підлоги.

— Що, заради Бога… — Місіс Ґрот спирається на одвірок, притримуючи круглого живота рукою. — Що, з нею ? — зойкає вона.

— Що ти, Вілмо, все не так, як тобі здається…

— Ти скотина! — Голос у неї глибокий і лютий. Вона обертається до мене. — А ти… ти… я знала… — Вона вказує на двері. — Забирайся. Забирайся!

Лише за якусь мить я усвідомлюю, що вона має на увазі, що вона хоче, аби я пішла геть зараз, у холод, посеред ночі.

— Годі, Вілмо, заспокойся, — каже Джералд, містер Ґрот.

— Щоб і ноги цієї дівки, цієї паскуди , не було в моєму домі!

— Поговорімо про це.

— Хай забирається геть!

— Гаразд, гаразд.

Він дивиться на мене тьмяними очима, і я розумію, що, хай яка погана ситуація зараз, вона ось-ось погіршиться. Мені не хочеться тут залишатися, але чи виживу я надворі?

Місіс Ґрот зникає в коридорі. Я чую, як углибині спальні плаче дитина. Вона вертається за якусь хвилю з моєю валізою і кидає її через кімнату. Вона вдаряється об стіну, з неї висипаються всі мої пожитки.

Мої чоботи й гірчичне пальто, з дорогесенькими рукавичками від Фенні в кишені, на гвіздку біля вхідних дверей, і я маю на собі свою єдину пару потертих шкарпеток. Я кидаюся до валізи й хапаю, що можу, відчиняю двері, відчуваючи гострий порив холодного повітря, й кидаю кілька одежин на ґанок, бачачи перед собою хмарку від свого дихання. Взуваючись й абияк зав’язуючи шнурівки, я чую, як містер Ґрот каже: «Що як із нею щось трапиться?», а місіс Ґрот відповідає: «Якщо та дурна дівка вирішила втекти, то ми нічого не можемо вдіяти».

І я втікаю, залишаючи майже все, що маю в цьому світі, — свою брунатну валізу, три сукні, які пошила у Бернів, рукавички без пальців і зміну білизни, синій светр, підручники й олівець, нотатник, який мені дала міс Ларсен. Принаймні набір для шиття, який мені зробила Фенні, у внутрішній кишені пальта. Я залишаю чотирьох дітей, яких не люблю і яким не можу допомогти. Я залишаю місце убозтва й занепаду, які більше ніколи не переживатиму. Я залишаю останні обривки свого дитинства на грубих мостинах підлоги у вітальні.

Бредучи, наче сновида, на пронизливому холоді, я дістаюся до шляху, а тоді звертаю ліворуч і добираюся розбитою ґрунтовою дорогою до напіврозваленого мосту. Місцями мені доводиться пробиратися крізь горішній шар снігу завтовшки з палець. Його кострі краї дряпають мені кісточки. Я задираю голову й дивлюся на ясні зорі, що виблискують на небі, від холоду стає важко дихати.