Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Коли я виходжу на основну дорогу, залишивши ліс позаду, повний місяць заливає поля навколо мене мерехтливим, перловим світлом. Гравій голосно потріскує в мене під чоботами; я відчуваю кожен гострий камінчик через тонкі підошви. М’яка вовна всередині рукавичок така тепла, що навіть пучки не мерзнуть. Мені не страшно — у тій халупі було страшніше, ніж на дорозі, коли все освітлене місяцем. Пальто в мене тоненьке, але під нього я надягнула все, що змогла схопити, а швидко ступаючи, я починаю зігріватися. Я складаю план: треба дійти до школи. Це лише шість з половиною кілометрів.

Темна лінія небокраю далеко попереду, над нею — світліше небо, наче шари породи в камені. У мене перед очима стоїть будівля школи. Я маю до неї дійти. Ідучи в рівному темпі, шкрябаючи чоботами по гравію, я відраховую сто кроків і починаю заново. Мій тато любив казати, що добре час від часу випробовувати свої межі, дізнаватися, на що здатне тіло, що можеш витерпіти. Він це казав, коли нас мучили спазми нудоти на «Агнес Пауліні» і потім у холодну першу нью-йоркську зиму, коли ми вчотирьох, разом із мамою, злягли з пневмонією.

Випробовувати свої межі. Дізнаватися, що можеш витерпіти. Саме це я і роблю.

Ідучи вперед, я почуваюся невагомою й крихкою, наче аркуш паперу, якого вітер котить дорогою. Я думаю про те, як неодноразово нехтувала те, що було в мене перед очима, якою сліпою, якою дурною була, що не пильнувала. Я думаю про Голландчика, який був досить кмітливий, щоб боятися найгіршого.

Попереду на небосхилі з’являється перше рожеве світанкове світло. А якраз перед тим з-над невеликого пагорба вималювалися обриси білої, обшитої дошками будівлі. Тепер, коли мені видно школу, сили покидають мене, й мені тільки й хочеться, що опуститися на дорогу. Мої ступні наче свинцеві й болять. Моє лице задубіло, ніс наче замерз. Я не знаю, як доходжу до школи, але якось доходжу. Діставшись до вхідних дверей, виявляю, що вони замкнені. Огинаю будівлю, ступаю до її прибудови, де тримають дрова для печі, відчиняю двері й падаю на підлогу. На купі дрів лежить складена попона, я загортаюся в неї й провалююся в неспокійний сон.

Я біжу по золотому полю, через лабіринт із копиць сіна, й не можу знайти вихід…

— Дороті? — Я відчуваю руку на плечі й миттю прокидаюся. Це містер Пост. — Що, заради Бога?..

Якусь мить я й сама не знаю. Я піднімаю погляд на містера Поста, на його круглі червоні щоки й здивований вираз обличчя. Я озираюся навкруги на купу напиляного дерева, обшиті широкими планками стіни прибудови. Двері шкільної будівлі широко прочинені, і ясно, що містер Пост зайшов по дрова, щоб розпалити вогонь, як, напевно, робить щоранку перед тим, як їхати нас забирати.

— У тебе все гаразд?

Я киваю, переконуючи себе, що це так.

— Твоя сім’я знає, що ти тут?

— Ні, сер.

— Як ти дісталася до школи?

— Дійшла.

Якусь мить він дивиться на мене, а тоді каже:

— Ходімо, досить сидіти на холоді.

Містер Пост веде мене до стільця у класі, кладе мої ступні на інший стілець, а тоді знімає з моїх плечей брудну попону й заміняє її чистою картатою ковдрою, яку знаходить у шафі.

Він розшнуровує мені чобітки й ставить їх поруч зі стільцем, цокає язиком, побачивши дірки в моїх шкарпетках. А тоді я спостерігаю, як він розгнічує вогонь. У кімнаті вже стає тепліше, коли за кілька хвилин приходить міс Ларсен.

— У чому річ? Дороті? — Вона знімає свій бузковий шарф, капелюх і рукавички. У вікні в неї за спиною я бачу, як від’їжджає авто. Довге волосся міс Ларсен скручене в ґульку на потилиці, а карі очі ясні й блискучі. Рожева вовняна спідниця, в яку вона вбрана, підкреслює рум’янець на її щоках.

Опустившись на коліна біля мого стільця, вона питає:

— Святий Боже, дитино. Ти тут віддавна?

Містер Пост, виконавши свої обов’язки, вбирає капелюха й пальто, щоб їхати по учнів.

— Вона спала в прибудові, коли я приїхав. — Він сміється. — Налякала мене до чортиків.

— Можу собі уявити.

— Каже, що прийшла сюди пішки. Шість із гаком кілометрів. — Він хитає головою. — Добре хоч не замерзла на смерть.

— Здається, ви тут її добре відігріваєте.

— Потроху відтає. Гаразд, поїду по інших. — Він гладить себе по грудях. — Скоро повернуся.

Щойно він іде, міс Ларсен каже:

— Отож. Розкажи мені, що сталося.

І я розказую. Я не збиралася, але вона дивиться на мене з таким щирим занепокоєнням, що я не можу стриматися. Я розказую про те, як місіс Ґрот лежить у ліжку весь час, як містер Ґрот на цілий день іде в ліс, про сніг на обличчі ранками й заплямовані матраци. Я розказую їй про холодне рагу з білок і верескливих дітей. Я розказую про містера Ґрота на канапі, його руки на мені, про вагітну місіс Ґрот у коридорі, що кричала мені забиратися геть. Я розказую, що боялася зупинитися, боялася заснути. Я розказую їй про рукавички, які мені сплела Фенні.