Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Ті, хто колись хоча б один раз бачив смерть, були проти надто рішучих дій.

Це була та «важка артилерія», котра чекала на подальший розвиток подій, але не квапила їх. «Хіба вони (малося на увазі «зелені салаги») знають, як підбивати бетеери?» — подейкували, посміхаючись. І… вичікували, коли підуть ці бетеери.

А «салаги» рвалися до бою, маючи за своїми студентськими плечами лише досвід комп’ютерних ігор. І, відверто кажучи, вони подобалися мені більше…

Щовечора я заходив до Миколи аби погрітися, погомоніти про сенс життя і роль інтелігенції, про прогнози — «з кров’ю — чи без».

Говорили-балакали…

Аж доки (здається, того дня, коли відбувся перший бій біля стадіону на Грушевського), я відчув, що більше не можу тинятися туди-сюди, в очікуванні, що хтось зробить за тебе те, що мусиш зробити ти.

Плюнув на все — розмови, прогнози і гарячі чаї на теплій кухні.

Сказав матері, що їду у відрядження. І почав ґрунтовно збиратися.

Мати з підозрою глянула на мене:

— Надовго?

— Як вийде, ма, — відказав я. — Днів на п’ять…

Забігаючи наперед, не можу не пригадати, як в один із днів, коли я заходив додому — помитися і поміняти білизну, застав її біля плити. Вона сиділа на стільці (адже стояти їй було важко) і смажила цілу гору налисників. Я нашвидку помився, на ходу вхопив налисник і вже збирався щось збрехати про наступну поїздку, як вона простягнула мені теплий пакунок, загорнутий в фольгу:

— На… Віднеси туди… Хлопцям…

Я закляк, дивлячись в її очі.

Незграбно взяв пакунок.

— Дякую, ма. Ти вибач…

Вона зітхнула і сердито схилила голову — так вона робила завжди, коли хотіла приховати сльози, промовила:

— Ти там гляди… Не лізь першим…

Ночував у казармі Українського Дому, який ми відбили у міліції.

Раніше там розташовувалася галерея, тепер стояли вправно збиті двоярусні ліжка.

І все було влаштоване «по-домашньому».

Якісь дівчатка спорядили мене дерев’яним щитом і каскою, які вони розмалювали так, що я швидше скидався на різдвяного Миколая. Ці витвори народного мистецтва навряд чи могли служити надійним захистом.

Коли на моєму видноколі знову з’явився Дезмонд Уітенберг, я, завдяки йому, розжився на американський броник. Взагалі-то я передбачав, що десь на цих майданівських горизонтах може з’явитися і Єлизавета Тенецька зі своєю не втраченою звичкою бути в центрі подій. Але поява Деза стала несподіванкою. Хоча, власне, тепер мене ніщо не дивувало.

Навіть зруйнований, обпалений і оголений до землі Майдан не викликав у мене тих «чистоплюйських» емоцій, котрі виливали на мою голову деякі колишні приятелі, волаючи про те, що «всепропало» і що центр столиці ніколи більше не відновиться.

Дивувало інше: те, як учорашні компьютерники, економісти, студенти, бізнесмени, бухгалтери, агрономи та інші мирні громадяни перетворилися на армію.

Беззбройну, романтичну і безстрашну.

Дез і Єлизавета звалилися на мою голову несподівано, проте передбачувано.

Хоча я мало згадував про них.

На те не було часу.

На все, що стосувалося іншого життя — не було часу.

Я навіть забув, що у Єлизавети був ключ від моєї квартири. Туди вони в першу чергу і приїхали, мов господарі.

Навезли купу смачних напівфабрикатів, а на додачу — кілька бронежилетів, які провезли через «дипломатичний коридор». Усюдисущий Дез, як з’ясувалося, проліз до офіційної преси.

На той час в квартирі Ліна облаштувала «перевалочний пункт» для поранених і забитих. Адже везти їх до лікарень було небезпечно — людей заарештовували на лікарняних ліжках, викрадали, знущалися і вбивали. Ми шукали надійних лікарів, котрі брали до себе таких «пацієнтів», попередньо оформлюючи їм «цивільний анамнез».

Отже Дезмонд і Єлизавета одразу ж включилися в процеси, які відбувалися довкола. Відбувалися подекуди досить буденно, адже людям на майдані треба було їсти, спати, одягатися в тепле, лікуватися від застуди і переохолодження.

Часи, коли ми, хмільні і щасливі, обговорювали свої наполеонівські плани на даху хмарочоса в Мідтауні, відійшли в таке далеке минуле, що здавалися нам давно відзнятим і нікому не потрібним фільмом.

Потім ця парочка перебралася до готелю, з якого Майдан було видно, як на долоні. А Єлизавета почала знімати своє «кіно».

Але зовсім, зовсім не з вікна.

…Коли ми…

Щораз кажучи «ми», я розумів, що не завжди знаю ім’я того, хто був поруч.

Адже в диму і попелі, в тій скаженій метушні і передчутті смерті, я і сам для багатьох був безіменним. Але безіменним з найкращим «позивним» тих днів — «брат».