Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Вулиця, що вела нагору, була спокійна. Але коли вона ступила за барикаду і почала підніматися нею, нарікаючи на підбори італійських чобіт — кожен наступний крок здавався їй гарячішим за попередній, а вухо вловлювало в тиші неясний, незрозумілий і ледь чутний рокіт…

А потім знов почався «сон уві сні»: на розі Інститутської і Лютеранської перед нею розгорнулося полотно Босха. І втягнуло її до свого середньовічного черева.

…Палали вантажівки, що перегороджували прохід до Верховної Ради.

Люди розбирали бруківку.

Уздовж центральної алеї Маріїнського парку шикувався «беркут».

З криками «Вбивці!» до них кинулася юрба мітингувальників. На неї, немов миші, почали вискакувати агресивні молодики в спортивних костюмах.

Військові накрилися щитами, перетворившись на залізну черепаху, і пішли у наступ. З-за їхніх спин молодики кидали пляшки з запальною сумішшю і шумові гранати. Мітингувальники відповідали тим самим.

Жінки в норкових шубах (чомусь всі вони були гарно вбрані) виколупували бруківку і бордюри, ланцюжком передавали на «передній край».

Почулися постріли.

Натовп сахнувся, а потім знов покотився вперед.

Біля неї впав чоловік років п’ятдесяти, куля влучила йому в скроню. Вона кинулася до нього — він був мертвий, натовп напирав і вона відтягла його до дерева…

Хтось крикнув: «Повертаймося! Вдягаймо каски! Бронежилети! Мирно не обійдеться…». Але на переодягання не було часу. Біля Шовковичної точився справжній бій…

Вона помітила, що стріляли з дахів — там ворушилися чорні силуети.

— Нагору! — скомандував хтось. — Треба їх звідти поскидати! Стріляють — бойовими!..

Крізь натовп пробивалися автівки «швидкої» і зупинялися, підбираючи вбитих і поранених.

Одна людська хвиля почала відкочуватися вниз — серед неї вона помітила жінок і літніх людей, котрі спішили сховатися в метро.

Решта, прикриваючись дерев’яними щитами, продовжувала рухатися вперед.

«Беркутівці» та їхні добровільні помічники намагалися перекрити вулицю з двох боків. Наступали. Відступали, добиваючи лежачих гумовими кулями і кийками.

Вона помітила, як з вікна першого поверху на все це дивиться з-за мереживної гардини літня пані — безтямним дитячим поглядом.

Під стіною пробігла схарапуджена кицька, вона була притрушена білим пилом.

Під стінами покатом лежали люди, дехто ворушився.

— Відходимо по Кловському! Відступаємо до Майдану!

— Кловський перекрито!

Мишоловка заклацнулась.

І тоді вона почала безтямно натискати кодові кнопки на дверях зачиненого під’їзду, збираючи довкола себе людей, котрі, як і вона шукали виходу.

На подив, двері відчинилися (можливо, їх відчинив хтось з мешканців)…

— Не кажіть їм код!!! — крикнула кудись вгору, в порожні вікна.

Крик був в нікуди.

Можливо, до тих самих мешканців, хто проявив милосердя.

Двері під’їзду гучно зачинилися і настала тиша.

Було чутно лише важке дихання десятьох грудей.

— Нагору! — сказала вона.

Десятеро хлопців помчали вверх…

…Хто був той, хто відпустив її, коли вона стояла біля стіни?

Хто був той, кого вона вхопила за руку, аби вивести з пекла?

Побачивши спину врятованого чоловіка, котрий віддалявся в бік Бесарабки, вона вирішила повернутися.

Не могла не повернутися.

Стишила подих, обтрусила куртку, засунула брудний капелюх до кишені і повільно рушила назад, в бік Інститутської…

Але звідти вже котилася людська хвиля — донизу.

Люди бігли в надії сховатися в метро. Але двері було зачинено.

Хтось калатав у скло, намагаючись розбити його. Зверху на переляканих людей злітав «беркут».

Якийсь чоловік вхопив її за руку, потягнув за собою, допомагаючи бігти: «Чого прогулюєшся?! Біжи, мала!» і згадала те, що сказав їй сотник: «Через тебе я двох своїх хлопців покладу…».

І відштовхнула руку — сама!

Побігла до вузького проходу барикади, де зчинилася штовханина.

Біля зачиненого входу в метро побачила жінку в жовтій куртці, котра обіцяла комусь в слухавці — повернутися. Вона лежала на купі битої цегли і скла, розкинувши руки.

Вона була мертва.

Повз неї вже пролітали чорні зграї, добиваючи кийками тих, кого наздоганяли…

Крізь вузький прохід основної барикади, хвилин за десять після того, як вона встигла вскочити в нього, загони «беркуту» прорвалися на Майдан…

Оточили його.

Їх було тисячі зо дві.

Майдан був для них зачарованим місцем, окреслений крейдяним колом Хоми Брута…