Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Вони були навіть кращі, адже — живі.

Ні, не так!

Вони були кращі тому, що були живі СЬОГОДНІ.

Адже смерть витала над кожною головою.

І невідомість завтрашнього дня робила їх іконописними.

Потім перед очима застрибали, засвистіли, замиготіли дні і ночі — широкими мазками, якими вона ніколи не користувалася…

Все, що вона робила — готувала і роздавала їжу, розливала по пляшках суміш, виколупувала бруківку, нагрібала в мішки пісок, підкочувала до вогнища шини чи надавала першу, таку необхідну, допомогу пораненим — їй здавалося замало.

Замало — аби відшкодувати, відслужити, надолужити сповна те десятиріччя, проведене уві сні.

Тут, на Майдані, вона відчувала таку потужну, таку гарячу, таку справжню любов, ту саму, без якої її існування не мало жодного сенсу.

З подивом і огидою до свого попереднього існування, думала про те, як могла жити до всіх цих подій. Купувати сукні, підбирати сумочки під колір туфель, сидіти біля океану зі склянкою мартіні в руках, насолоджуватися подорожуванням.

Так, цікавого було багато — картини, книжки, музика, затишна замкненість у собі.

Тепло каміну.

Свіжість морського бризу.

Смак кави.

Пташиний спів.

І несподівано це все — прекрасне і важливе — стало лише коротким переходом між життям і смертю.

Вона бачила молодих хлопців, котрі ніколи не тримали зброї в руках — хіба що натискали на «мишку» в комп’ютерних іграх, воюючи з віртуальними монстрами. Хіба що дивилися «Аватар» чи «Володар Кілець».

І, певно, не було серед них жодного, хто би став на бік зла.

Чи не так само жили ті, хто тепер стояв перед ними, виставивши наперед залізні щити і автомати? Їй весь час кортіло підійти до них впритул і запитати про це: кого і від кого ви захищаєте? Можливо, спробувати зрозуміти або переконати.

Але на це не було часу…

…У день, коли мирна хода попрямувала до будівлі Верховної Ради, вона лишилася внизу біля наметів. У неї на ногах були незручні чужі чоботи, котрі за цей час вже добряче намуляли. До того ж сотник, поглянувши на неї критичним оком, суворо промовив: «Через тебе, мала, я двох своїх хлопців покладу. Вони ж тебе не кинуть…».

І це було правдою, адже нещодавно, допомагаючи якійсь жіночці вибратися з-під куль, один з чоловіків затримався і ця затримка вартувала йому життя…

Зранку, хоча це була середина лютого, засяяло яскраве сонце.

Засяяло сліпуче, немов у небі разом увімкнулися велетенські софіти і тепло, що линуло з них, перетворило залишки снігу на веселі дзюркотливі потоки.

Поки хода прямувала вгору, на Майдані настало відносне затишшя.

Принаймні, їй здалося, що так тихо тут не було ніколи.

Городяни — різного віку і статі — безтямно пересувалися периметром площі і до вулиці Грушевського, фотографувалися, збивалися в невеличкі зграйки і гомоніли про те, що «хода» вже, певно, дійшла до місця призначення і тепер треба чекати результату.

Дехто не розумів, навіщо знов палали шини, якщо кордону перед барикадами майже не було: загони військових раптом поріділи і в цьому вогні, здавалося, не було сенсу.

Але вона відчувала, як звір відчуває наближення землетрусу, що ця тиша є передвісником чогось страшного.

Попри удаваний спокій і присутність людей, що стягувалися до Грушевського подивитися на вогнища, був тут і інший рух: чоловіки провезли повз неї дерев’яну споруду — майже середньовічну — кількаметровий гостроносий трикутник, призначення якого було очевидним: врізатися і розбивати ряди «чорних рот».

Інші підкочували до барикад шини, група чоловіків налаштовували інший витвір «народної творчості» — катапульту для жбурляння каміння.

І все це виглядало досить буденним.

За три місяці вже ніхто не дивувався, якого рівня може сягнути інженерна думка народних умільців. Такі конструкції збивалися і зварювалися просто на місці. Дорослі чоловіки перетворювалися на захоплених грою дітлахів. А в неї стискалося серце, адже не так давно бачила, як такі самі чоловіки — такі самі! — ганяють хвилями на водяних лижах і грають в крокет на бездоганно підстрижених галявинах своїх маєтків…

Охоплена тремтінням від передчуття чогось недоброго, вона пішла на Інститутську. Адже зрозуміла: Грушевського надійно захищена.

Тут так само купчилися люди, але їх було менше.

Помітила жінку в жовтій куртці. У неї був такий самий вираз обличчя, як у неї: здивований, розгублений тишею і незрозумілим рухом.

Почула, як вона говорила комусь в слухавку мобільного: «Я ще трохи побуду. Нічого страшного. Так, так, поїла, не хвилюйся. Скоро повернусь…».