Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

І, власне, що він мусив би сказати тій новій жінці, «американці», котра, певно, говорила б з уже напрацьованим акцентом? Що?

І от: як дивно!

Він брів розтерзаним Майданом, вгрузаючи ватяними ногами в землю, в повному отупінні від безсонних ночей, з тремтінням в кожній клітині тіла і нездоланним бажанням — прилягти ось тут, на голу землю, поруч із тими, чиї тіла лежали, накриті ковдрами і прапорами.

І коли це бажання стало нестерпним, дійсно опустився на купу битої цегли. Задубілими пальцями, вибив з пачки останню вологу сигарету і…

Просто навпроти себе побачив її, Ліку.

Криво посміхнувся і подумав, що помирає.

Маленька жінка-смерть сиділа навпроти — у вовняному капелюсі, з під якого вибивалися нечесані брудні пасма рудуватого волосся, з обличчям, сірим від кіптяви, в куртці, яка давно втратила свій колір, в джинсах, чорних від сажі, в подертих чоботах, в рукавичках з «обрізаними пальцями».

Люди снували між ними.

І щораз, розминаючи в пальцях сигарету, він думав, що видіння зникне.

Але воно не зникало.

Жінка сиділа і дивилася на нього, або — крізь нього — таким само поглядом, який застиг на багатьох обличчях.

Він відкинув сигарету, котру за ці хвилини випотрошив до останку і зрозумів, що це дійсно вона — «царівна-жабка»…

Але тепер вона скидалася на обскубане кошеня, котре вціліло на згарищі.

Він не здивувався.

Не кинувся.

Не змінив виразу обличчя.

Лише констатував: це не смерть, і не примара, і не наслідок контузії.

Це була вона, Ліка.

І вона дивилася на нього так само — спокійно і прямо.

Адже все пережите тут уможливлювало неможливе на багато років наперед.

Він підвівся, обійшов юрбу і сів поруч із нею.

Обхопив за плечі — так, як обійняв би будь-кого з побратимів.

Відчув запах згарища від її одягу.

— Пішли… — сказав він. — Все скінчилося…

— Там… — вона кивнула кудись вбік, де метушились люди. — Сашко… Михайло… І… той…

Її губи тремтіли.

— Ми всіх знайдемо, — кивнув він. — Потім. Ми всіх знайдемо. Обіцяю.

Її треба було вивести звідси.

Він підняв з землі її наплічник.

— Це — твій? Пішли додому.

І повторив:

— Все скінчилося…

Він взяв її за руку і відчув, що її пальці тверді, мов дерев’яні — такі самі, як і у нього після роботи, яку вони виконували разом — тут, на Майдані.

Вони спустилися в метро і їхали, стоячи в кутку аби не привертати уваги тих, хто мав пристойний вигляд і поспішав на роботу.

Вчергове його обпекла думка, що життя тече паралельними руслами і ніхто з пасажирів не здогадується, що кілька годин тому він, що нині нагадує бомжа чи погорільця, дерся нагору до Жовтневого палацу і міг загинути. І не їхав би зараз тут, серед них, живих, під їхніми цікавими поглядами.

Він притискав її до себе — лиш через те, щоби вона не впала, і вдихав запах, який звик вдихати там, нагорі ці довгі місяці, запах, який відтепер назавжди буде із ним — запах диму.

Він міг би запитати, яким чином вона опинилася тут.

Певно, це було б логічно.

Сказати, що шукав її.

Розповісти про Єлизавету. Про Дезмонда Уїтенберга.

Запитати про подальші плани…

Але тепер це не мало значення. Це могло лишитися на далеке «потім» і — швидше, як місток до якогось міфічного і примарного майбутнього.

Час змістився. Минуле, в якому існувало безліч зв’язків — стало тим, що втратило своє значення тут і тепер.

Вони просто їхали в метро.

Потім йшли знайомим провулком до знайомого будинку — того самого, куди десять років тому приїхало таксі аби відвезти молоду і перспективну студентку на вокзал, а далі — на «пленер», а потім — покотити безвісти.

…У квартирі було тихо і порожньо.

Лише розкидані речі, затоптана підлога, ковдри на ній і посуд на кухні говорив про те, що тут жили люди. І їх було багато. Але після вранішніх подій було зрозуміло, що мало хто захоче провести ніч тут, на околиці.

Після перемоги.

І всього того, що мало відбутися увечері там, де зранку пролилася кров і звідки вони щойно вибралися, як два обскубаних, але непереможених бійця.

З порогу він кинувся набирати воду в ванну, метнувся на кухню в пошуках чогось їстівного.

А коли знову вскочив до кімнати, побачив, що вона стоїть, як стояла: в одязі, котрий ніби прилип до неї, з наплічником в руці, в капелюшку. Навіть не зняла свої обрізані брудні рукавички.

Отже, треба зайнятися і нею.

Він стягнув з неї куртку, під якою виявилося два чоловічих рваних светри, всадовив на диван, розстібнув блискавки чобіт — під ними так само були двоє шкарпеток — чоловічих і рваних. Все кинув у куток.