Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

По-новому ми дивилися на себе і своїх друзів.

По-новому для нас відкрився сенс буття, життя і смерті. Всього того, чого б ми ніколи не дізналися, живучи так, як жили.

Виявилося, що доля людська — праведників і зрадників — давно прописана в Біблії.

Але найбільше я думав про вчинок Агасфера — простого ремісника, який не дав Ісусу присісти біля свого одвірка. А потім земля горіла у нього під ногами усе життя.

І не було йому притулку ані в рідної матері, ані на чужині…

Але звідки взялися всі ті люди, котрі добровільно або неусвідомлено взяли на себе цю роль нині?

Вони «били в спину». З цілком меркантильних міркувань коригували вогонь супротивника, шматували прапори, під якими ще вчора ходили на свята, ставили перед нашими автівками «живі щити» з жінок та старих — і ті шалено верещали, називаючи нас «фашистами» і кидали каміння, а потім підносили окупантам слоїки з маринованими огірками та горілкою.

Затуркані і неосвічені, вони не могли пояснити свого майбутнього і цілком природно вважали, що на них йде «хунта», чекали більших зарплат і… рвали землю зубами — шматували, намагаючись вихопити для себе бодай крихту — аби СЬОГОДНІ не вурчало в шлунку. Завтра — байдуже…

Ніколи я не любив зверхнього розподілу будь-якого товариства на «ми» і «вони».

Це здавалося мені якимось… нелюдяним.

Виявилося, що «вони» таки існують.

Всі разом ми стояли біля кас, коли купували хліб, можливо, були в тих самих піонерських таборах і співали одні пісні, дивилися одні фільми. Святкували одні й ті самі свята, купували ялинки, віталися…

Я починав свою «кіношну кар’єру» саме там, де тепер «вони» несли чужі прапори, довірившись обіцянкам найманих політтехнологів.

Певно, тепер настав той самий «час X», час істини, час вибору — і вони витягли камінь з-за пазухи. Камінь. Ніж.

Або просто — сховану в кишені дулю.

Або — свою темноту темнющу, безграмотність, безбожжя, невігластво, злобу, заздрість. Увесь гріх, що до певного часу дрімав у душі.

І затопили ним землю, на якій більшість і народилася.

Але були й інші.

І тим яскравіше на цьому темному тлі проявлялися вони — ті, хто не зрадив, ті, кого катували, ті, хто був зі мною в одному батальйоні, ті хто лишився у спільній біді пліч-о-пліч…

Остання імперія, потужна і підступна, безкінечно балакаючи про «фашистів-бендерівців», котрі нібито мають прийти на Схід і до Криму, — прийшла туди першою.

А салаги і найманці, котрих вона надсилала воювати, не мали для того ані духу, ані мотивацій.

Так почалася остання найпотужніша агонія колишнього «союзу нерушимого».

І кожен з нас усвідомлював, що вона триватиме довго.

І — на жаль — саме тут, на нашій, і без того вимученій за останні кілька сторіч, землі…

— Нічо, Фелліні, ми все одно… — видихнув Степанич.

— …переможемо, — сказав я, закриваючи йому очі.

Це сталося за два дні до ротації, котрої ми дочекалися наприкінці жовтня.

…Плине кача по Тисині.

Вона плистиме і плистиме — без кінця і краю — до мого останнього дня, хоч де б я був і хоч що би робив. А на моєму серці лежатимуть ті, кого я любив і хто любив мене…

…Хрещатиком, уздовж Майдану і далі — до Європейської площі, мчали автівки.

Жвавий рух поновився і на Грушевського, і на Інститутській.

Майдан мерехтів вогнями. В кав’ярнях сиділи люди.

Перед входом у метро танцювали брейк молоді хлопці.

Їм аплодували, свистіли.

Люди заходили до магазинів, виходили звідти з пластиковими пакетами.

З розкладних столиків продавали символіку минулої зими — макети золотого унітазу, «золоті батони», прапорці-стрічки-значки. Будинок профспілок був одягнутий в жовто-блакитні шати, за якими крилося згарище.

У цьому затишному світі я виглядав Іхтіандром, котрий випірнув з фонтану посеред міста.

Тут був мир.

Але знаю напевне: якби хтось стрельнув петардою, я би впав на землю.

Певно, це виглядало б смішно…

І я шалено захотів туди, де мене назвали «Фелліні».

Де і коли ще я здобув би таку славу?!

І, чорт забирай, виявляється, цей Фелліні непогано цілить і вправно кермує танком.

Де і коли я міг би дізнатися про такі бонуси до таланту?!

Приблизно так я віджартовувався перед тими, хто не втрачав надії лишити мене на дивані.

— Ти збоченець! — казала Єлизавета Тенецька. — Армія потребує професіоналів.

— Заженеш мене до могили, — сварила мати.

— Не дуріть, босе, — втрачала почуття субординації Ліна. — Ви зробили свою справу — можете відпочивати.