Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Поліз до шафи, дістав те, що лишилося тут від Єлизавети — халат, домашній байковий костюм, капці. Знайшов чистий рушник.

Всі ці дії здалися йому такими ж буденними, як і їхня зустріч, як та щоденна «робота», яку він виконував протягом цього часу. Як увесь плин життя, в якому пафос червоних доріжок часом виглядає насмішкою у порівнянні з усім тим, що робиш щоденно.

— Ванна — гаряча. Зараз я приготую омлет, — сказав він, тицяючи їй до рук рушник. — Що тут у тебе? — кивнув на мокрий наплічник.

Його, певно, теж треба було вивернути і викинути в куток, як викидають і спалюють речі тифозного хворого.

Вона зрозуміла. Вийняла звідти блокнот, пару олівців і кинула наплічник туди, де лежав одяг.

Пішла до ванної.

Клацнув засув.

Він зітхнув з полегшенням.

От і не треба нічого вигадувати! Слова знайшлися.

А про фантасмагоричність таких зустрічей — нехай пишуть в книжках.

Він посміхнувся. Опустився на диван. Спати більше не хотілося.

Розгорнув її блокнот, наперед знаючи, що там знайде більше, ніж вона може і захоче сказати.

Він був увесь списаний портретами.

Тими обличчями, які він і сам бачив на Майдані.

Її олівець виявив те, що було недоступно вічку фотокамери. Ніби він, той чарівний олівець, зафіксував не тільки тимчасове, але й виявив минуле всіх тих людей — від народження до того моменту, як ці обличчя стали поживою митця.

Перегорнувши сторінку, він побачив… дівчину з ресторану «Суок».

Олівець проявив давно знайомі риси, виокремивши деталі, на які він ніколи не зважав, і аж ніяк не ідентифікував з Мариною.

Власне, йому б це ніколи не спало на думку.

Просто часом згадував ТОЙ день, котрий повернув життя в інший бік і заплутав його аж до нинішнього дня: розпач перед несподіваним одруженням, пиятика, намагання вибити «клин клином» з випадковою жінкою, що не мала імені. Сто доларів на подушці…

Він заходив по кімнаті з кутка в куток — здивований і розчулений. А ще, як завжди, розлючений на себе: горбатого могила виправить! Скотина! Гівнюк бездушний! Покидьок: в пошуках однієї — забув іншу.

Господи-ти-боже-мій!

Чи про це варто думати зараз і знову запускати серце, в котрому лишився лише «попіл Клааса» — і цей попіл аж ніяк не стосується любовних переживань!

Він вийшов на кухню.

Зашкварчав олією, цокнув виделкою яйце.

Озирнувся: Ліка стояла біля дверей, спостерігаючи, як прозорий білок стає білим.

Вона була в домашньому костюмі і рушнику на голові. Обличчя порожевіло. Такою він би упізнав її напевне, хоча щось «дівчаче» пішло назавжди.

Що ж, це логічно…

— Зараз поїси — і спати, — сказав він.

Вона присіла на край стільця.

Він знову повернувся до плити.

— Там у тебе в альбомі, на останній сторінці — портрет жінки… — сказав, не обертаючись.

— Вона загинула вчора… — сказала вона.

У неї був хрипкий, застуджений голос.

Це були перші слова, які почув від неї…

Певно, хист до водіння олівцем по аркушу дістався мені у спадок від діда, якого я не знав і який загинув в далекому 43-му, перепливаючи Дніпро.

Від нього в родині лишилося штук десять рясно списаних зошитів — його щоденники, які він писав від початку війни.

Колись мати старанно передрукувала ці зошити на старій друкарській машинці. А я все не міг знайти часу аби перенести це все на сучасні носії.

Але час від часу — раз на п’ять років, я переглядав записи, докоряючи собі, що ці безцінні свідчення досі лежать в шухляді.

Нове «п’ятиріччя» перечитування дідівських щоденників припало саме на цей час.

Точніше, часу на перечитування не було, просто ритуально погортав жовті, вже добряче затерті сторінки, намагаючись виловити звідти якісь «корисні військові хитрощі».

Але що крізь нашарування часу міг порадити мені дід, якому на момент написання тих рядків було не більше двадцяти п’яти? І чи міг він уявити, що у нього буде онук?

А головне, що той онук колись надіне ТАКУ САМУ КАСКУ, що пробивається навиліт.

І те, що на п’ятнадцять осіб нам видадуть десять автоматів. А дід в сорок першому писав про «одну гвинтівку на п’ятьох»!

Вітання тобі, мій незнайомий дідо — з далекого XXI сторіччя!

Принаймні, доки Дез не налагодив постачання кевларових гельмів, дідівські каски не рятували хлопців. Попервах і їжу шукали майже так само, як і твоя рота — викопували картоплю з землі — там, де, на щастя, знаходили незібрані посіви.

Одяг?

Ти писав: «ми одягнуті у що прийдеться — як шаромижники». Пригадую, як мені, піонеру, було прикро читати такі «негероїчні подробиці». Тепер, поглядаючи на свої роздовбані кросівки і аматорський камуфляж з «воєнторгу», я посміхався — «нічо, діду, прорвемось!».