Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Чим далі, тим гарячіше розпалювалась суперечка і тим сильніші арґументи віднаходив раббі Соломон Альґазі. Він навіть погрожував Шабтаю херемом — відлученням від громади, якщо той продовжуватиме наполягати на своїх хибних думках. Або мені це причулося? Стояв такий ґвалт, що навіть вигуки « шекет, шекет! » [1] Тихше, тихше! ( Івр .) не могли нікого вгамувати. Поважні євреї у гніві щипали кінчики борід, краї молитовних покривал здіймались, наче крила… Цілковитий Содом! У натовпі я навіть не помітив молодшого брата Елі, який тихенько прокрався у синагогу послухати Шабті, й про те, що він також сидів у «Португалії» довідався вже після суперечки. Вдома я застав Елі, що сидів на підлозі, наче в жалобі, й перелякався. Елі плакав, обхопивши ноги руками, розгойдувався й скавулів, наче вовченя.

— Що трапилось. Елі? Чого ти виєш?

— Шабті схибнувся, — відповів він, дивлячись на килим і не наважуючись підняти очі. — Він оголосив себе Машіахом…

— Що за маячня, — мовив я, — подумаєш, посперечались про час його пришестя. Ти щось наплутав, Елі. Такого бути не може!

— Може, — сказав Елі. — Ще тиждень тому до мене постукав Авнер. Ти знаєш його, це син ювеліра, учень Шабтая. І каже, що Шабтай провадив з ним дуже дивні розмови. Про Машіаха, ніби ним може виявитися кожен єврейський хлопчик з роду Давидового, який народився у вирахуваний ним проміжок. І можливо, навіть він, Шабтай Цві, є Машіахом…

А тепер він привселюдно оголосив про це в синагозі! При всіх рабинах! Чим ти поясниш вчинок Шабтая, як не божевіллям?

— Напевно, ми його не так зрозуміли, — висловив я здогад, поміркувавши. — Шабті живе у світі Каббали, навіть розумнику раббі Соломону Альґазі часом важко наздогнати його думку в польоті. Напевно, він мав на увазі щось інше…

— Дай Б-же, — шепнув до мене Елі, підводячись з килима, — щоб я помилився, і Шабті не з’їхав з глузду. Він прийшов, — додав брат ще тихіше, — не питай ні про що. Вранці! Дай йому виспатися, а вже тоді на свіжу голову…

Але вранці мені так і не вдалось побачити Шабтая. У англійський торговельний дім привезли нову партію товарів, батько покликав нас до крамниці, де я з Елі промарудились кілька днів підряд, як прокляті.

Шабті мовчав. Ми не стали його ні про що розпитувати.

Через тиждень до Ізміру приїхав батьків знайомий, якийсь Єремія Вайзель, купець з Польщі, теж великий любитель каббалістичних студій та колекціонер старовинних рукописів. Я його майже не знав, бачив, либонь, кілька разів у дитинстві, коли Єремія привозив свого сина, хирлявого блідого хлопчика, і не уявляв, що розмова з ним запам’ятається мені надовго.

Єремія з батьком сиділи на терасі, у внутрішньому дворику, пили міцнющу стамбульську каву з густими вершками та корицею, лускали підсмажений мигдаль і фісташки. Єремія привіз страшні вісті, в які дуже не хотілось вірити. Що загони Зиновія Хмельницького спустошили багато польських міст, де гинуть тисячі євреїв.

Неможливо описати мук, що вони терплять перед смертю, казав Єремія, звірства Ашура у порівнянні з ними — іграшки… Щасливі ті, кого лишень розрубали мечем і втоптали кінськими копитами в землю, чи всього-на-всього посадили на палю. Убиті мудреці Каббали, розграбовані синагоги, плитами з цвинтарів мостять шляхи…

— Елі, йди звідси, не пхайся до дорослих розмов, — зауважив батько, побачивши, що брат підслуховує. — Йди, йди, нема чого… І Леві поклич.

— Польського єврейства — скажу вам правду — практично не існує. Воно знищено майже повністю. Містечка стерті з лиця землі й спалені, а тих, кому пощастило врятуватись, вкрай мало, й вони переховуються в лісах, риють нори, наче дикі звірі, а малюків, що не загинули, віддали на виховання до кляшторів, — розповідав купець. — Жодної надії, що колись общини Польщі відродяться, немає, хіба що у Львові, де євреї зуміли відсидітися за стінами замку й відкупитись від Хмельницького. Правда, його загони спалили передмістя, бідноту, що не змогла зібрати достатню кількість золота.

— Прошу, ти ж знаєш, нам і так живеться тяжко, не розповідай тут про це, — попросив батько Єремію Вайзеля, — а то мій син Шабтай передбачив на 5408 рік велике лихо. Мало що про нас подумають у місті, не треба…»

Леві відклав перо набік. Доста на сьогодні, подумав він, вдивляючись у темне віконце. Лише у нього на весь турецький квартал горіла свічка, створюючи Осману Седе — тобто Леві — репутацію пристрасного читальника.