Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Леві не став довго міркувати. Крамничку його було відчинено в найкращому місці турецького кварталу. Розмістилась вона так, що кожен, хто вертався з ринку, конче мусив пройти повз колишню ювелірну майстерню, господар якої незадовго перед тим виїхав до Відня, й опинявся, навіть не бажаючи цього, біля яскравої вивіски « Осман Седе, книгар зі Стамбула. Чародійні рукописи. Старовинні речі ».

Стосовно чарів Леві, звісно, переборщив, але позаяк львівські обивателі тягнуться до чорнокнижжя, чому б не спокусити їх зачарованими сувоями? Врешті-решт, правильне використання каббалістичних премудрощів здатне чинити дива. Тому він велів продублювати вивіску польською, розраховуючи, що відвідувачами «стамбульського книгаря» стануть не лише турки. Та й раббі Нехемія Коен навряд чи читає арабський шрифт, дивись, та й пройде повз крамницю, і весь план полетить шкереберть…

Розмістивши товар, Леві зняв з дверей великий замок, поставив на підлогу біля вікна дві китайські вази з вищереними драконами, що літають в небесах, аби привабити шанувальників східної розкоші, а на підвіконня виклав старий, почорнілий від часу фоліант, що мав свідчити про надійність його торговельного починку. Бо ж коли книгар не боїться викласти перед очі перехожим найкоштовніші речі, се значить, що грошей у нього вдосталь. Прискіпливо оглянувши крамницю, Леві вийшов на вулицю перевірити, як виглядають збоку його вивіска та вікно, і, переконавшись, що все в нього незгірше, як у інших, почав торгувати.

Пані Сабіна, в чиїх жилах текла кров польської династії П’ястів, уже давно й безнадійно нудилась. Усі розваги, що мали на меті відволікти її від власного нещастя, встигли набриднути.

Ні гойдання на небезпечних гойдалках, ні полювання з песиками на борсуків, ні прогулянки incognito міськими околицями не в змозі були її розважити.

— Маріцо! — гукнула Сабіна.

— Йду вже! — відізвався дзвінкий дівочий голос, і до покою зайшла молода служниця, наполовину волошка, наполовину русинка, що її взяла пані Сабіна з маєтку Бистриці. Чорнява, смаглява й лукава, ґраційна, наче сарна, з гарними розумними очима, Маріца цілком могла б зійти за молодшу сестру Сабіни. Господиня й служниця були навдивовижу схожі — обидві невисокі, з довгим чорним волоссям, з тоненькими «грецькими» носиками й маленькими ляльковими ніжками. Тільки на Сабіні була чудова шовкова сукня, «вранішня», ніжного кремового відтінку, а Маріца носила простенькі сукенки з білим фартушком, і замість золотого медальйона в неї на шиї висів хрестик, вирізаний з бука.

— Куди сьогодні підемо? — спитала Маріцу її меланхолійна господиня.

— Пані, мені вчора сказали, що в турецькому кварталі з’явилась нова крамниця. Там продають чарівні манускрипти!

Пані Сабіна скривилась.

— Нащо вони мені? Ти ж бо знаєш, що я не люблю ворожок, індійських факірів і персів-черевомовців…

— Тоді відпустіть мене, пані, — похнюпилась Маріца, — на хвильку, піду подивлюся. Кажуть, начебто той турок відчитує долю…

— Е ні, — зітхнула пані, — поїдеш зі мною.

— Зволите приготувати повіз?

— Зволю. І зніми фартух, нехай думають, ніби ти — моя компаньйонка, вбога родичка.

— Слухаю, пані.

Через півгодини до щойно відчиненої крамниці Леві під’їхала карета, з якої вийшла розкішна дама в супроводі Маріци, що вдавала з себе згідно примхи Сабіни, яка полюбляла жарти, перевдяганки й розиграші, її компаньйонку.

Вона озирнулась на всі боки, ніби вишукувала когось, хто міг їх звинуватити у відвіданні турецького кварталу, й, не побачивши, сміливо ступила до «Османа Седе, книгаря зі Стамбула».

Леві, що вже встиг скласти собі уявлення про вавилонське змішання народів, вір та мов, що панували у Львові, зовсім не здивувався з появи пані Сабіни. За цей час до нього встигли зайти відвідувачі — греки, двоє вірменських купців, що просили амулети для приваблення грошей, французька модистка й четверо караїмів. Усі вони звертались до власника крамниці такими дивними мовами, що Леві, якби не народився в Туреччині в єврейській родині і не встиг повештатися по Європі та Азії, навряд чи їх зрозумів би. Але тут він відповідав грекам грекою, вірменам вірменською, а для француженки підібрав спотворену латину, яка з додатком ніжних закінчень нагадала їй рідну мову, караїмам — єврейською. Звичайно, що до пані Леві сказав «дзінь добри» й назвав її ясновельможною.

— Мені потрібна річ, яка б змогла зробити мене щасливою, — сказала Сабіна. — Я чула, що у вас є магічні манускрипти, котрі відкривають великі таємниці віднайдення гармонії…