Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Дікі нічого не відповів, тільки запхав до рота цигарку, вийняв зі свого чорного шкіряного гаманця кілька сотень лір і поклав їх на барну стійку. Том почувався ображеним, наче хвора й надокучлива дитина, яка сподівалася після одужання почути бодай одне добре слово. Та Дікі був черствий. Він купив йому бренді з таким байдужим виглядом, ніби пригощав якогось недужого незнайомця без копійки за душею. «Дікі не хоче, щоб я їхав з ним до Кортіни», — зненацька подумав Том. Ця думка навідувала його не вперше. Тепер Мардж теж їхала до Кортіни. Вони з Дікі навіть придбали для поїздки великий термос, коли нещодавно були в Неаполі. І не питалися його, чи сподобався йому термос, вони взагалі не цікавилися його думкою. Вони поступово виштовхували його зі своєї компанії. Том припустив, що Дікі хочеться, аби він поїхав з Монджибелло — найкраще перед їхньою мандрівкою до Кортіни. Ще кілька тижнів тому Дікі казав, що покаже йому лижні траси Кортіни, позначені на його карті. Якось увечері Дікі розглядав ту карту, але й словом не озвався до нього.

— Ходімо? — запитав Дікі.

Том, наче цуцик, вийшов за ним із бару.

— Якщо ти зможеш сам дійти додому, я б хотів на часину зазирнути до Мардж, — сказав Дікі.

— Я в порядку, — відказав Том.

— От і добре. — А тоді озирнувся і докинув через плече: — Може, забереш пошту? Бо я можу забути.

Том кивнув. Дорогою він зайшов на пошту. Забрав два листи — один був для нього від батька Дікі, інший — для самого Дікі від когось із Нью-Йорка, кого Том не знав. На порозі пошти він відкрив конверт від містера Ґрінліфа й шанобливо розгорнув аркуш із друкованим текстом. Лист було написано на солідному фірмовому бланку блідо-зеленого кольору, а по центру було розміщено логотип компанії «Бурк-Ґрінліф» у формі корабельного штурвала.

10 лист. 19…

Мій любий Томе!

Зважаючи на те, що ви провели разом із Дікі більше місяця, але він не виявляє ані найменшого бажання повернутися додому, я можу дійти висновку, що вам не вдалося його переконати. Я підозрюю, що ви з найкращими намірами повідомляли мене про те, що Дікі планує повернутися додому, та, відверто кажучи, я не знайшов нічого подібного в його останньому листі від 26 жовтня. Натомість він як ніколи налаштований залишитися в Європі.

Я хочу, щоб ви знали, що ми з дружиною цінуємо все те, що ви зробили для нас і нашого сина. Але надалі ви ні в чому переді мною не зобов’язані. Маю надію, що протягом цього місяця, виконуючи моє доручення, ви не завдали собі надто багато клопоту, і щиро сподіваюся, що ви отримали задоволення від цієї мандрівки, навіть попри те, що не змогли досягти поставленої мети.

Ми з дружиною шлемо вам вітання і свою подяку.

Щиро ваш,

Г. Р. Ґрінліф

То був останній удар. Таким холодним тоном — навіть холоднішим за його звичну ділову манеру листування, бо йшлося про його звільнення, а слова подяки було додано лише з увічливості, — містер Ґрінліф просто проганяв його. Том провалив свою місію. «Маю надію, що ви не завдали собі надто багато клопоту…» Адже то був сарказм? Містер Ґрінліф навіть не написав, що хотів би зустрітися з ним, коли Том повернеться до Америки.

Том машинально підіймався пагорбом до будинку. Він уявив Дікі поряд із Мардж, як він розказує їй про ту пригоду з Карло й Томову дивну поведінку на дорозі. Він був упевнений, що Мардж скаже: «То чом би тобі не здихатися його, Дікі?» Може, варто піти до них і все пояснити, припустив Том, примусити їх вислухати його? Він озирнувся, вдивляючись у нечіткі обриси квадратного будинку Мардж, що бовванів на пагорбі, розглядаючи темні очниці вікон. Його джинсова куртка намокла під дощем. Він підняв комір і поквапом рушив угору, до будинку Дікі. Принаймні, з гордістю подумав Том, він не намагався викачати з містера Ґрінліфа ще більше грошей, хоча й міг би з легкістю це зробити, навіть за сприяння Дікі, якби запропонував йому таку затію раніше, коли той був у гуморі. Будь-хто на його місці скористався б такою можливістю, подумав Том, але він цього не зробив, а це вже щось та й означало.

Він стояв на краю тераси й дивився на розмиту лінію горизонту. Ні про що не думав, нічого не почував, окрім слабкого, наче уві сні, відчуття покинутості й самотності. Навіть Дікі та Мардж здавалися йому далекими, а всі їхні розмови — безглуздими. Він був самотній і тільки це мало значення. Від страху йому аж мороз продер поза спиною.

Він озирнувся на брязкіт брами. Стежкою, посміхаючись, підіймався Дікі, але Томові його посмішка здалася удавано люб’язною.