Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Чого це ти стоїш під дощем? — запитав Дікі й пригнувся, проходячи у двері.

— Це дуже освіжає, — пожартував Том. — Тобі лист. — Він передав Дікі лист, а своє послання від містера Ґрінліфа сховав до кишені.

Том повісив куртку до шафи в коридорі. Коли Дікі дочитав свого листа (мабуть, дуже смішного, бо він раз за разом вибухав реготом), Том запитав:

— Як гадаєш, Мардж захоче поїхати з нами до Парижа?

Дікі здивовано глянув на нього.

— Думаю, що захоче.

— То запроси її, — весело сказав Том.

— Я не впевнений, що хочу їхати до Парижа, — відказав Дікі. — Я, звісно, не проти з’їздити кудись на кілька днів, але Париж… — Він запалив цигарку. — Я б радше відвідав Сан-Ремо або й навіть Геную. Це теж нічогеньке місто.

— Але Париж… Геную не порівняти з Парижем.

— Ні, звісно ж, не порівняти, але Генуя значно ближче.

— А коли ми поїдемо до Парижа?

— Я не знаю. Іншим разом. Париж нікуди не подінеться.

Том прислухався до відлуння тих слів, що дзвеніло в його вухах, намагаючись розібрати їхній тон. Позавчора Дікі отримав листа від свого батька. Він прочитав кілька речень уголос, і вони трохи посміялися, але не дочитав його вголос до кінця, як робив раніше. Том навіть не сумнівався — містер Ґрінліф написав Дікі, що ситий по горлянку Томом Ріплі й навіть підозрює, що той розтринькує виділені йому гроші на самі лише розваги. Ще з місяць тому Дікі посміявся б із цього, але тепер усе було по-іншому.

— Просто я подумав, що ми могли б навідатися до Парижа, поки в нас залишилося ще трохи грошей, — не відступався Том.

— Як хочеш, то їдь. А я щось не в настрої. Мушу поберегти сили для Кортіни.

— Ну… якщо так, то поїдемо в Сан-Ремо, — сказав Том, намагаючись показати, що його все влаштовує, а сам ледь не плакав.

— Гаразд.

Том швидко минув коридор і зайшов до кухні. З-за рогу на нього насувався величезний білий холодильник. Раніше йому кортіло якогось напою з льодом, а тепер він навіть не хотів торкатися того чудовиська. Вони з Дікі й Мардж цілісінький день тинялися Неаполем, вибираючи холодильники, оглядаючи морозильні камери, вивчаючи різноманітні пристрої, доки всі ті холодильники перемішалися у Томовій голові й він уже не міг відрізнити одного від іншого. Та Дікі з Мардж із захватом продовжували свої пошуки, наче парочка молодят. Потім вони ще кілька годин просиділи в кафе, обговорюючи переваги кожного холодильника, й лише після цього зробили свій вибір. Тож зараз Мардж заходила до них набагато частіше, аби залишити в холодильнику частину своїх продуктів і позичити трохи льоду. Раптово до Тома дійшло, за що він так ненавидів той холодильник. Адже тепер Дікі був прив’язаний до цього дому й Монджибелло. А це ставило хрест на їхній зимовій мандрівці до Греції, це означало, що тепер Дікі не захоче переїхати до Парижа чи Рима, як вони планували ще тоді, коли він тільки заселився до будинку. Тільки не зараз, коли Дікі володів холодильником (а то було дуже почесно, бо власників холодильників у містечку можна було порахувати на пальцях), та ще й неабияким, з шістьома лотками для льоду та стількома поличками на дверцятах, що, відчиняючи їх, здавалося, ніби потрапив до супермаркету.

Том зробив собі коктейль без льоду. У нього трусилися руки. Буквально вчора Дікі ніби ненароком запитав: «Чи ти плануєш повернутися додому на Різдво?», хоча добре знав, що він не збирався повертатися на Різдво до Америки. Він не мав дому, йому не було куди повертатися, і про це Дікі теж знав, адже він розповідав йому про тітку Дотті, яка мешкала в Бостоні. То був такий погано прихований натяк. На це Різдво Мардж уже вигадала цілу купу планів. Вона приберегла консервований сливовий пудинг і збиралася дістати в якогось селянина індичку. Том уже уявляв її слиняві сентименти. І ніяк не обійдеться без святкової ялинки — мабуть, виріже її з картону. «Тиха ніч», традиційний напій зі збитих яєць із ромом. Романтичні подарунки для Дікі. Напевне, вона сплете йому якийсь светр. Вона постійно брала додому шкарпетки Дікі та латала їх. І обоє акуратно та люб’язно витурять його зі своєї компанії. Усі ввічливі слова на його адресу коштуватимуть їм неабияких зусиль. Том більше не міг про це думати. Нехай, він забереться звідси. Краще вже так, ніж провести разом із ними те нестерпне Різдво.

Мардж сказала, що не має бажання їхати з ними до Сан-Ремо. У неї якраз був період «натхнення» для роботи над своєю книжкою. Вона писала з перемінним успіхом, але завжди була в доброму гуморі, хоча Тому здавалося, що насправді більшість часу Мардж, за її власними словами, й за холодну воду не бралася. Та ще й напевне та книжка геть паршива, подумав Том. Він знався з письменниками. Неможливо написати книжку, і палець об палець не вдаривши, півдня вилежуючись на пляжі й роздумуючи, чим би то поласувати на вечерю. Та все ж Том зрадів, що Мардж поринула в роботу саме тоді, коли вони з Дікі надумали поїхати до Сан-Ремо.