Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Той чолов’яга — пройдисвіт. Ти це хотів почути? От і маєш.

— Чому ти завжди такий зверхній? Що він тобі зробив?

— То я мав упасти перед ним на коліна? Я зустрічав не одного пройдисвіта. У Монджибелло ними аж кишить. — Дікі насупив світлі брови. — Що з тобою, в біса, відбувається? Ти хочеш пристати на його божевільну пропозицію? Уперед!

— Навіть якби хотів, то тепер не можу. А все через твою поведінку.

Дікі зупинився посеред дороги та глянув на нього. Вони сперечалися так голосно, що кілька людей уже витріщалися на них.

— Ми могли б на славу розважитись, — сказав Том, — але ти сприйняв усе по-іншому. Місяць тому, коли ми їздили до Рима, ти й сам сказав би, що це незлецька забава.

— Е ні, — Дікі похитав головою. — Дуже сумніваюся.

Розчарування й неспроможність висловити свої думки були для Тома нестерпними. Та ще й усі на них витріщалися. Він примусив себе зрушити з місця. Спочатку йшов повільно, дрібними кроками, доки не впевнився, що Дікі йде разом із ним. На обличчі Дікі все ще тримався здивовано-підозріливий вираз — Том знав, що Дікі спантеличила його реакція. Том хотів усе пояснити, хотів достукатися до Дікі, аби він зрозумів його й відчув те, що відчував він. Том хотів, щоб Дікі знову став таким, як місяць тому.

— Це все через твою поведінку, — озвався Том. — Не варто було так поводитися. Той італієць нічого тобі не зробив.

— Та він же клятий пройдисвіт! — різко заперечив Дікі. — На Бога, повертайся до бару, якщо він так тобі сподобався. Ти не зобов’язаний робити все по-моєму!

Том зупинився. Враз йому страшенно захотілось повернутися, не обов’язково до італійця, головне — кудись подалі від Дікі. Та раптово його напруга спала. Він розслабив затерплі плечі, його дихання пришвидшилося й ривками виривалося з рота. Він хотів було сказати: «Добре, Дікі», аби якось залагодити цю суперечку, аби Дікі забув про цю історію, однак язик його не слухався. Том вдивлявся у блакитні очі Дікі під усе ще насупленими, вигорілими на сонці бровами — блискучі й порожні, наче дві застиглі блакитні калюжки з чорними цятками посередині, вони були байдужі, ніби Том нічого для них не значив. Кажуть, що очі — дзеркало душі, в якому можна розгледіти справжні почуття, як-от кохання. Тільки зазирнувши в очі, можна побачити, що насправді ховається в людському серці, а в очах Дікі Том не побачив нічого, от ніби дивився на сувору й бездушну поверхню дзеркала. Том відчув, як у грудях боляче кольнуло, й обхопив обличчя руками. Йому здалося, що хтось раптово відібрав у нього Дікі. Вони не були друзями. Вони навіть добре не знали одне одного. Його вразила жахлива істина, правдива на всі часи, для всіх людей, яких він знав у минулому та знатиме в майбутньому. Усі вони ось так стоятимуть перед ним, а він знову та знову переконуватиметься, що насправді геть не знав їх, та найгірше те, що він постійно, бодай якийсь час, віритиме, що таки знав і мав із ними багато спільного. Від того усвідомлення Том на мить остовпів і подумав, що він цього не переживе. Йому здалося, що ноги зараз підкосяться і він упаде. Це вже було занадто: усе навколо здавалося йому ворожим. Чужа мова, його постійні невдачі та ще й Дікі, який тепер ненавидів його. Зусібіч його оточували незнайомці, він відчував їхню неприязнь. Раптом Дікі відірвав його руки від обличчя.

— Та що це з тобою таке? — запитав він. — Той чолов’яга пригостив тебе наркотиками?

— Ні.

— Упевнений? Може, підмішав до напою?

— Ні. — Йому на голову опустилися перші краплі вечірнього дощу. Десь гуркотів грім. Тепер ворожість насувалася ще й з неба. — Я хочу померти, — ледь чутно сказав Том.

Дікі потягнув його за руку. Том перечепився через одвірок. Вони опинилися в невеличкому барі навпроти пошти. Він почув, як Дікі замовив бренді, наголошуючи, що він хоче саме італійського, мабуть, вважаючи Тома не гідним французького бренді. Том випив те солодкувате питво, що смакувало, як ліки. Він випив три склянки, мовби то було яке чарівне зілля, здатне повернути його до тями, повернути до реальності. Він уловив запах цигарки «Націонале», що диміла в руці Дікі, розгледів чудернацький візерунок на дерев’яній стільниці й торкнувся його пальцями, відчув, як всередині в нього все стислося, ніби хтось притис до його живота кулак, уявив собі довгий і крутий підйом до будинку й майже відчував легенький біль у ногах після всіх тих східців.

— Зі мною все гаразд, — озвався Том глибоким спокійним голосом. — Я не знаю, що на мене найшло. Мабуть, це все через спеку. — Він тихенько засміявся. Ось так і треба чинити з реальністю — посміятися з неї, перетворити на жарт чи не найважливішу подію у його житті, куди важливішу за все, що трапилося з ним протягом останніх тижнів, відколи він познайомився з Дікі, а може, навіть важливішу за все, що траплялося з ним за ціле життя.