Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Дні минали, і місто видавалося йому дедалі дивнішим. Було відчуття, наче щось пропало з Нью-Йорка, щось реальне або важливе, і місто лише розігрувало для нього виставу — грандіозну виставу, у якій брали участь автобуси, таксі й люди на тротуарах, які кудись поспішали, телевізійні програми, що крутили чи не в кожному барі на Третій авеню, і кінотеатри, які виблискували вогнями навіть за дня. Його супроводжували звукові ефекти, що їх створювали тисячі автомобільних гудків та людських голосів, які без угаву торохтіли про всілякі дурниці. Здавалося, що тільки-но його корабель відчалить у суботу, як увесь Нью-Йорк полегшено видихне й розвалиться, ніби купка картонних декорацій.

А може, він просто боявся. Він ненавидів воду. Він ніколи раніше не бував на воді, за винятком хіба того разу, коли плавав з Нью-Йорка до Нового Орлеана й назад, але тоді він працював на вантажному судні, що перевозило банани, здебільшого перебував під палубою і заледве чи помітив, що взагалі кудись плив. Кілька разів, коли він підіймався на палубу, вода за бортом спершу лякала його, а тоді викликала напад нудоти, і він стрімголов кидався назад під палубу, де, всупереч словам більшості людей, йому ставало краще. Його батьки потонули в Бостонській бухті, і Том завжди думав, що його страх якось пов’язаний із цим, адже він завжди, скільки себе пам’ятав, боявся води й так і не навчився плавати. Його живіт сповнювало неприємне й нудотне відчуття від самої лише думки про те, що менш ніж за тиждень його зусібіч оточуватиме вода завглибшки кілька миль, що йому, без сумніву, доведеться постійно на неї дивитися, адже пасажири круїзних лайнерів більшість свого часу проводять на палубі. А морська хвороба аж ніяк його не прикрасить. Насправді, Том ніколи не страждав на неї, проте останнім часом його починало нудити від самої лише думки про подорож до Шербура.

Він повідомив Бобу Делансі, що за тиждень переїде, але не сказав, куди саме. Утім, Боба це не дуже й цікавило. Вони вкрай рідко бачились, хоча й мешкали разом на П’ятдесят першій вулиці. Том навідався до будинку Марка Прімінґера, що на Східній Сорок п’ятій вулиці (у нього досі були ключі), аби забрати кілька речей, які забув тут раніше, і обрав такий час, коли, на його думку, Марка не мало бути вдома, однак Марк прийшов зі своїм новим сусідом Джоелем — худющим тюхтієм, який працював у якомусь видавництві — і Марк лише через нього натягнув свою маску ввічливості під назвою «Будь ласка, роби, що забажаєш», але, якби поряд не було Джоеля, Марк облаяв би його такими словами, яких не дозволив би собі навіть португальський матрос. Марк (а повне його ім’я було Марцеллус), мав навдивовижу огидну пику й заробляв невідомо скільки, а своїм хобі він вважав допомогу молодим людям, яких спіткали тимчасові фінансові труднощі, себто він дозволяв їм мешкати в своєму двоповерховому будинку з трьома спальнями та прикидався Богом, указуючи, що можна, а що не можна робити, і радячи їм, як вони мають жити й де працювати, хоча всі його поради були вельми паршивими. Том мешкав у нього майже три місяці, хоча більшість того часу Марк був у Флориді й Том мав будинок у своєму цілковитому розпорядженні, але, щойно Марк повернувся і зчинив бучу через кілька розбитих склянок (знову прикидаючись Богом і Суворим Батечком), Том уперше настільки розлютився, що не змовчав. Тоді Марк викинув його на вулицю, перед цим примусивши заплатити шістдесят три долари за розбитий посуд. Підлий скупердяй! Йому б пасувало бути старою дівою, подумав Том, і керувати школою для дівчат. Том гірко пошкодував, що взагалі звернувся до Марка Прімінґера, і що швидше йому вдасться забути його дурні свинячі очиці, масивну щелепу та бридкі руки з огидними перснями (якими він розмахував у повітрі, повеліваючи зробити те і се), то щасливішим він буде.

З усіх його знайомих єдиною, кому він хотів розповісти про свою подорож до Європи, була Клео, тож він пішов навідати її у четвер перед відплиттям. Клео Добелл була високою стрункою темноволосою дівчиною десь від двадцяти трьох до тридцяти (Том і сам достеменно не знав, скільки їй років), що мешкала разом із батьками на площі Ґрейсі й малювала маленькі картини — такі маленькі, що вони поміщалися на шматочках слонової кістки, не більших від поштових марок, а роздивитись їх можна було лише за допомогою збільшувального скла. Клео й сама використовувала збільшувальне скло, коли творила свої картини. «Ти тільки подумай, як це зручно — носити всі картини з собою у портсигарі! Іншим художникам для їхніх полотен потрібні величезні приміщення!» — полюбляла казати Клео. Вона жила в глибині батьківської квартири й мала свої невеличкі апартаменти з маленькою ванною і кухнею. У неї завжди було досить темно, адже всі вікна виходили на крихітний задній двір, зарослий деревами айланта, які заступали світло. У неї завжди горіло тьмяне світло, повсякчас створюючи нічну атмосферу. За винятком хіба що того вечора, коли вони познайомились, Том постійно бачив її у різнобарвних обтислих оксамитових штанях та яскравих смугастих шовкових сорочках. Вони здружилися ще того першого вечора, і наступного дня Клео запросила його до себе на вечерю. Клео частенько запрошувала його до себе, а в Тома навіть не з’являлося думки про те, щоб запросити її кудись на вечерю або в театр чи ще в якесь місце, куди зазвичай хлопці запрошують дівчат. Вона не очікувала, що Том подарує їй квіти, книжку або цукерки, коли прийде до неї на вечерю або коктейль, хоча Том час від часу таки робив їй невеличкі подарунки, адже це її дуже тішило. Клео була єдиною, кому він міг розказати, що їде до Європи, й пояснити чому. Так він і зробив.