Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

Той ранок, коли він відпливав, той ранок, якого він чекав із таким радісним нетерпінням, розпочався геть нікчемно. Том ішов за стюардом до своєї каюти, подумки нахвалюючи себе за стійкість, із якою він відхилив усі спроби Боба прийти, аби провести його, але варто було переступити поріг каюти, як його заскочили зненацька оглушливі крики.

— Томе, де ж те шампанське? Ми чекаємо!

— Господи, оце смердюча діра. Скажи, нехай тобі дадуть пристойнішу каюту!

— Томмі, візьмеш мене з собою? — озвалась подружка Еда Мартіна, від якої Тома мало не вивертало.

Зібралися усі, здебільшого бридкі, друзі Боба, вони порозсідалися на його ліжку, повмощувались на підлозі. Боб знав, що він відпливає, але Том ніколи б не подумав, що Боб ладен зробити таке. Йому довелося зібрати докупи все самовладання, щоб роздратовано не випалити: «Не буде вам ніякого шампанського». Натомість він стримано привітався, навіть намагався посміхатися, хоча самому здавалося, що от-от розплачеться, наче мала дитина. Він кинув на Боба спопеляючий погляд, але Боб уже встиг бозна-чим добряче набратися. У світі було небагато речей, які могли вивести його з рівноваги, подумав Том, виправдовуючи себе, але то був саме той випадок: ось такі дурнуваті й галасливі сюрпризи, уся ця колотнеча, лайки й недоумки, котрі, як він собі думав, зникнуть із його життя, щойно він ступить на трап корабля, а вони тут як тут, та ще й загиджують кімнату, у якій йому доведеться провести п’ять наступних днів!

Том підійшов до Пола Губбарда, чи не єдиної пристойної людини в цій компанії, і сів поряд з ним на короткій, вбудованій у стіну канапі.

— Вітаю, Поле, — тихенько сказав він. — Перепрошую за цей безлад.

— Еге ж! — Пол саркастично посміхнувся. — Як довго тебе не буде? Що сталося, Томе? Ти погано почуваєшся?

То було нестерпно. Галас і дівчачий сміх ніяк не вщухали. Дівчата обмацували його ліжко, зазирали до туалету. Дякувати Богу, що Ґрінліфи не прийшли проводжати його! Містеру Ґрінліфу довелося поїхати у справах до Нового Орлеана, а місіс Ґрінліф, коли Том зателефонував їй цього ранку, аби попрощатися, сказала, що почувається не вельми добре й не зможе його провести.

Нарешті Боб чи хтось інший видобув звідкись пляшку віскі, і всі взялися пити з двох склянок, які знайшли у ванній, а тоді прийшов стюард із повною тацею нових склянок. Том відмовився від випивки. Він рясно вкрився потом, аж йому довелося скинути піджак, аби й він не промок. Підійшов Боб і всунув йому до рук склянку. Том бачив, що Боб не жартує, і знав чому — адже він майже місяць користувався гостинністю Боба і принаймні міг би напустити на себе люб’язний вираз. Але Том більше не міг удавати з себе люб’язного і почувався так, наче його обличчя закам’яніло. Навіть якщо вони й зненавидять його після цієї зустрічі, що йому з того, подумав Том. Він може на них начхати!

— Я поміщуся ось тут, Томмі, — сказала дівчина, яка будь-що хотіла кудись поміститися і поїхати разом із ним. Вона боком втислася у вузеньку шафу, завбільшки з крихітну комірчину для мітел.

— Хотів би я побачити, якби Тома впіймали в каюті з дівчиною! — реготнув Ед Мартін.

Том роздратовано глянув на нього.

— Пропоную вийти звідси й подихати свіжим повітрям, — пробурмотів він до Пола.

Інші створювали такий ґвалт, що навряд чи хтось помітив їхню відсутність. Вони зупинились біля поруччя недалеко від корми. День був безсонячний, і місто праворуч здавалося огорнутою в сизий туман незнайомою землею, яку Том міг споглядати з корабля десь посеред океану, от тільки ті недоумки досі товклися у його каюті.

— Де тебе носило? — запитав Пол. — Ед зателефонував сказати, що ти від’їжджаєш. Я сто років тебе не бачив.

Пол думав, що Том працював на «Ассошіейтед Прес» [6] «Ассошіейтед Прес» — одне з найбільших у світі й найбільше інформаційне агентство у США, всесвітня новинна мережа. . Том вигадав нічогеньку історію про відрядження, натякнувши, що їздив на Близький Схід, і розповідав її так, наче то була секретна місія.

— До того ж останнім часом у мене було чимало нічної роботи, — додав Том, — тому й не було коли виходити в люди. Я дуже вдячний, що ти прийшов провести мене.

— Цього ранку в мене не було занять. — Пол вийняв з рота люльку й посміхнувся. — Але гадаю, що я б усе одно прийшов. Вигадав би якусь відмовку.

Том посміхнувся. Пол заробляв на життя як учитель музики в нью-йоркській школі для дівчат, а у вільний час і сам полюбляв писати музику. Том не міг пригадати, як познайомився з Полом, але добре пам’ятав, коли однієї неділі разом із кількома іншими знайомими навідався до нього на пізній сніданок. Вони були в його квартирі на Ріверсайд-драйв, і Пол зіграв для них на фортепіано кілька власних композицій, які вельми припали Тому до душі.