Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— А от приклеїти ці фотокартки в мене ще руки не дійшли, — пояснила місіс Ґрінліф, простягаючи йому стосик інших світлин. — Вони всі з Європи.

Ці фотокартки були куди цікавіші. Дікі наче в паризькому кафе, Дікі на пляжі. На кількох із них він був насупленим.

— А це, до речі, Монджибелло, — сказала місіс Ґрінліф, показуючи на світлину, на якій Дікі витягав на пісок маленького вітрильника. На задньому плані виднілися скелясті гори та смужка невеличких білих будиночків, що облямовували берег. — А тут дівчина, єдина американка, яка там мешкає.

— Мардж Шервуд, — додав містер Ґрінліф. Він сидів навпроти них, нахилившись уперед, і уважно слідкував за показом фотографій.

Вона була в купальному костюмі й сиділа на пляжі, обхопивши руками коліна, — на вигляд здорова, простодушна, з коротким скуйовдженим білявим волоссям — одне слово, хороша дівчина. Наступною була непогана світлина Річарда в коротких шортах — він сидів на парапеті тераси. Він усміхався, але не тією посмішкою, яку Том бачив раніше. На європейських фотографіях Річард виглядав більш стриманим.

Том помітив, що місіс Ґрінліф витріщалася на килимок, що лежав перед нею. І пригадав ту мить, коли за столом вона сказала: «Краще б я ніколи не чула про Європу!», а містер Ґрінліф кинув на неї стривожений погляд, а тоді посміхнувся до нього, ніби такі спалахи емоцій не були рідкістю. Тепер він бачив, що в її очах бриніли сльози. Містер Ґрінліф підвівся, аби підійти до неї.

— Місіс Ґрінліф, — лагідно сказав Том, — я хочу, аби ви знали, що я зроблю все, що в моїх силах, аби переконати Дікі повернутися додому.

— Дякую, Томе, дуже дякую. — Вона стисла його руку.

— Емілі, може, тобі вже час іти до ліжка? — запитав містер Ґрінліф, схилившись над нею.

Том теж підвівся.

— Сподіваюся, що ви прийдете до нас іще раз перед своїм від’їздом, Томе, — сказала вона. — Відколи Річард поїхав, нас нечасто відвідують молоді люди. Мені їх так бракує.

— Я із задоволенням прийду до вас знову, — відповів Том.

Містер Ґрінліф разом із нею вийшов з кімнати. Том залишився стояти з опущеними руками й високо здійнятою головою. Він бачив своє відображення у великому дзеркалі на стіні: він знову був струнким і поважним молодим чоловіком. Він поквапом відвів погляд. Він усе робив правильно, він поводився як слід. Утім, його не покидало відчуття провини. Коли він щойно запевнив місіс Ґрінліф, що зробить усе, що в його силах… Так, він сказав це щиро. Він не мав наміру нікого обманювати.

Том відчув, що починає пітніти, і спробував розслабитись. І чого це він так розхвилювався? Адже сьогодні він почувався так добре! Коли він розповів про тітку Дотті…

Том розправив плечі та глянув на двері, однак вони не відчинилися. То була єдина мить за весь вечір, коли він відчув себе незатишно, ніби лукавив, — так почуваються тоді, коли обманюють, утім, то була чи не єдина правда серед усього, що він сьогодні розповідав: «Мої батьки померли, коли я був ще маленьким. Мене виховувала тітка в Бостоні».

До кімнати повернувся містер Ґрінліф. Здавалося, що його постать пульсувала й робилася дедалі більшою. Том закліпав, його несподівано охопив страх перед ним, він відчув якийсь імпульс, що спонукав напасти першим, поки не напали на нього.

— Може, вип’ємо трохи бренді? — спитав містер Ґрінліф, відчиняючи дверцята бару поряд із каміном.

«Я ніби в кіно», — подумав Том. За хвилину містер Ґрінліф або хтось інший скаже: «Добре, знято!» — і він знову розслабиться й опиниться «У Рауля» зі склянкою джину з тоніком на столі. Ні, краще в «Зеленій клітці».

— Чи вам уже досить? — озвався містер Ґрінліф. — Можете не пити, якщо не хочете.

Том легенько кивнув, а містер Ґрінліф, здавалося, на мить розгубився, а тоді налив дві склянки бренді.

Том укривався холодним потом. Він пригадав той випадок, що трапився минулого тижня в аптеці, хоча все вже минулося і йому справді нема чого боятися, тільки не зараз. На Другій авеню була аптека, номер якої він дав тим людям, які наполягали на тому, аби знову зателефонувати йому стосовно їхніх податків. Він казав, що то був номер Відділу врегулювання, де з ним можна зв’язатися лише з пів на четверту до четвертої години дня щосереди та щоп’ятниці. У цей час Том крутився біля телефонної будки в аптеці, очікуючи, коли задзвенить телефон. Коли він був там удруге й аптекар кинув на нього підозріливий погляд, Том пояснив, що чекає на дзвінок від своєї подружки. Минулої п’ятниці, коли він підняв слухавку, чоловічий голос сказав: «Ти знаєш, про що я, чи не так? Ми знаємо, де ти мешкаєш, якщо хочеш, щоб ми прийшли до тебе… У нас є щось для тебе, якщо в тебе є щось для нас». Той чоловік був дуже наполегливий, але щось не договорював, і Том подумав, що то якась хитрість, тому й не знав, що відповісти. А тоді почув: «Слухай, ми зараз прийдемо до тебе. До тебе додому».