Галина Пагутяк - Діти

— Та не бійтесь, мені просто сумно самому їхати…

— Ні-ні! — Дівчина оглядалась на всі боки, шукаючи рятунку від настирливого незнайомця.

— Слухайте! — сказав чоловік уже сердито. — Грошей мені ваших не треба. І взагалі, чого ви тремтите? Хіба я схожий на якогось бандита?

— А хто вас знає! — буркнула трохи присоромлено дівчина. — О, мій автобус!

— Ну, що ж, щасливої дороги!

Чоловік грюкнув спересердя дверцятами. І раптом збагнув, що нагадали йому очі коней. Такі очі були у тих двох дядьків, що стояли біля чайної: втомлені і сумні.

Перед тим, як вимкнути світло, Боб іще раз оглянув товариство, котре уособлювало цвіт провінційного міста.

На дивані супроти нього сиділи, обнявшись, Левко і Стелла — незмінна танцювальна пара. Стелла м’яла в руках сигарету, витягнувши далеко свої безконечно довгі ноги, які Бобу весь час доводилося переступати. Стелла ніде поки що не працювала, бо мала батьків з двоповерховим особняком і «Москвичем». Левко керував оркестром при ресторані «Червона рута». З-під його піджака завжди виглядав жилет такого самого кольору.

Боб, майже не затримуючись, ковзнув поглядом по землистому обличчі Юри, свого колишнього однокласника. Це була особа досить зухвала, що все ж трималася в певних межах. Юра всюди мав друзів, з якими міг нализатись, не витративши жодної копійки. Жора прийшов сам — без жінки і без коханки. Він займав посаду директора кінотеатру «Зоря» і підтримував такі зв’язки в мистецьких колах, котрі Бобові й не снились. Боб, правда, не завжди йняв віри тим фантастичним чуткам про пікантні пригоди Жори. Філька, відомий книголюб, був директором книгарні, але вдома бібліотеки не мав. Сприяв усіма силами друзям і знайомим у їхньому ентузіазмі щодо колекціонування книг. Зараз він сидів пригнічений, а може, так просто здавалося Бобу. Ходили уперто чутки, ніби станом книготоргівлі у нашому місті найсерйознішим чином зацікавилися співробітники ОБХСС.

Зеник і Зося сиділи в розлогих фотелях. Прийшли найраніше і гарно влаштувались. Зося була на рідкість пробивною жіночкою. Вона неймовірно швидко здобула квартиру, обставила її меблями, одягла себе й чоловіка, хоч працювала лише скромним товарознавцем. Зоська, проте, мала одну слабість. Досить було їй трохи випити, як у неї починався приступ істерики. Зося любила казати: «З моїм темпераментом…» Що ж, глянувши на цю жагучу брюнетку, можна було не сумніватися в її бурхливому темпераменті.

Зенику теж нічого не бракувало: метр вісімдесят п’ять на зріст, інструктор з самбо. Зараз він був трохи блідуватий — не виспався. Від його ніг у чорних шкарпетках ширився запах поту. Боб зауважив невдоволену міну Вадика, що сидів коло нього. Вадик був його другом і консультантом при зйомках. Компанійський хлопець і абсолютно безкорисливий. Боб мав над ним владу і був його богом.

Скромно сиділи Ірка з Даником. Боже, яка це була колись дівчина! Вогонь. А на що зійшла? Розтовстіла у міщанському середовищі. Все борсається і ніяк не виборсається. Коли нагло вмер її впливовий татусь, якось одразу зів’яла, притихла. Чоловік у неї неперспективний, суцільна сірятина. З тих сільських дядьків, що їм аби черево напхати. Тоді вони щасливі, вважають, що бога за бороду вхопили… Зараз Даник сяє, як нова копійка. Інститут нарешті закінчив. Втім, свій хлопець. Ніколи не відмовить. Боба він дуже виручив, коли той будував дачу. Цемент, цегла і таке інше. Даник міг дістати й унітази, й газову плитку. Ось що значить мати транспорт у руках! Остап прийшов найпізніше. Хлопець готується до аспірантури: очі — як у святого мученика. Також не дурний: працює лікарем і преться в аспірантуру. Кандидат на головного лікаря. Боб не дуже сподівався, що той прийде, але в Остапа, видно, з’явився настрій розважитись. Сам колись признався, що мріяв стати кіноактором, але мати не дозволила. Він схожий чимось на Ісуса Христа. Бракує лише тернового вінця на голові.

Ну а Марта сьогодні в формі. Вишневого кольору сукня, золотий ланцюжок, туманець в очах. Добре, що не товчеться зараз на кухні, а сидить спокійно, сповнена гідності й неприступності.

— Ну, поїхали! — сказав Боб, вимкнув світло І клацнув клавішею магнітофона. Кімнату сповнив чарлстон. Засвітився екран, і всі побачили чорного пуделя, що мчав по зеленому газоні, смішно перебираючи лапами.

Нарешті він перебіг газон і зник у під’їзді. Через хвилину вернувся, несучи в зубах парасольку. Всі засміялись, бо це було так оригінально!