Галина Пагутяк - Діти

— Та ми не зараз йдемо, а ввечері. Ще встигнеш відпочити!

Данило мовчки поплівся в спальню. Ще суши собі голову Сашковим клопотом. Ото молодь пішла! З жиру біситься, з чого ж іще! А що буде з Віталиком, як той виросте? Теж балбес? Треба брати в шори, доки не пізно. Хай копійку вчиться шанувати. Пацан толковий, але теж розпещений. Хай краще буде в баби, бо Ірка своїм вихованням до добра не доведе. З Русланкою легше. З дівчам завжди легше. Добре, що ще мала, не тягне з тата останні жили. На тім Данило й заспокоївся. Від ситості очі самі по собі злипались…

Жінка потім ледве його добудилася:

— Швидше, швидше, бо запізнимося! Ніхто нac чекати не буде! — Вона-прудко моталася по квартирі, підганяючи чоловіка. Данилові знову захотілось їсти. Він викроїв хвильку, заскочив до кухні, вихопив з каструлі куряче стегенце і обгриз на ходу.

Процики поважно вийшли з під’їзду, сіли в темно-зеленого кольору машину, вистелену зсередини телячими шкурами, і проїхали кілька кварталів, доки не дібрались до будинку, в якому жив Боб.

Небо й справді було голубим. Люда побачила його, коли затуляла вікно шторами, ледве вклавши доньку спати. А потім довго, без поспіху, мила на кухні посуд. Все життя її було миттям посуду.

Люда довго думала, як то їй впросити чоловіка, щоб він побув з Наталочкою, і нарешті придумала.

Володя лежав горілиць і читав газету.

— Побудь з малою, бо мені треба занести мамі ліки! — сказала вона швидко, дивлячись убік, на солом’яне сонце з синіми очима і червоними губами, куплене нею ще на першому курсі. Солома за стільки років уже потемніла, а ганчір’яні очі так само весело сяяли.

«Наше сонечко засмажилось!» — сказала Наталочка, коли їй виповнилося чотири роки.

— А коли прийдеш? — позіхнув чоловік.

— Скоро прийду, не бійся!

На кухні вона залізла в глиб буфета і витягла добре сховану пляшку коньяку й коробку цукерків «Червоний мак». Потім пішла одягатись.

— Може, ти вже собі когось знайшла?

Люда сердито буркнула:

— Тихо, дитину розбудиш!

Вона ненавиділа зараз усе на світі: квартиру з вічним безладом, сонного чоловіка, з яким прожила сім років, дорогу, якою мала йти, і колишню однокласницю, котру треба просити. Вперше. Взагалі, вперше. Досі все робилось за її спиною.

«Це ж я не для себе!» — думала вона, йдучи вулицею. Ремінець сумки врізався їй в плече. Їй же не шістнадцять років, а двадцять шість. Пора вже звикнути до брехні. Вона не стане бруднішою від того, що попросить Соньку за путівки. Не винна ж вона, що в неї чоловік — ледар. Вона ніколи не бачила моря. Цілих двадцять шість років не бачила моря. Це ж просто жах! І в Наталочки так часто болить горло. Їй обов’язково треба на море. Але як вона зайде до Соні, якими очима та подивиться на її старе немодне плаття, пошите ще на випускний вечір в інституті? Як та скаже: «Бачиш, і ти змінилася. В класі аж розпиналася за чесність. Твори які писала… А тепер мені пхаєш коньяк і цукерки!»

Люда ледь стримала сльози. Якби до неї зараз хтось обізвався то вона б, напевно, брязнула сумкою об перший-ліпший стовп.

Ну, хіба можна іти з таким настроєм? Та вона й слова з себе не видушить. Або наговорить не того, що слід. А може, Соні нема вдома? Ця думка трохи підбадьорила Люду, але коло Сониного будинку їй знову зробилось кепсько. Зібравши всі сили, вона піднялась на третій поверх і рішуче натиснула на кнопку дзвінка. Сумка ковзнула їй з плеча.

Скляне очко на дверях потемніло. Це, як здалося гості, тривало досить довго. Нарешті забряжчали замки, і оббиті чорним дерматином двері прочинились. Просунулась Соньчина голова, на якій блищали металеві бігуді.

— Людка, привіт! — вигукнула доволі заспаним голосом Соня. — У лісі щось велике здохло, що ти прийшла?

— Мені треба з тобою поговорити, Соню…

— Ну, заходь, заходь!

В передпокої Соня тицьнула гості великі розтоптані капці, й та слухняно перевзулася.

— Де твій чоловік? — спитала Люда, коли вони сіли у тісній вітальні, геть захаращеній меблями.

— Хіба я знаю? Десь повіявся з самої рані. Я за ним не бігаю. Аби зарплату до хати приносив… Ой, що я малій купила!

Соня зірвалась і вибігла в іншу кімнату. Через хвильку вернулася, несучи у руках пакунок. У ньому виявився прегарний синьо-жовтий дитячий костюмчик з вовни. Люді подумалось, що він би якраз підійшов Наталочці.

— Соню, — промимрила Люда. — Ти в завкомі… Я тебе дуже прошу. Чоловік досі не дістав… Путівки. Є сімейні пансіонати…