Галина Пагутяк - Діти

— Гм, гм, — кашлянув багатозначно Юра.

— Боб, я ображусь! Я невинна, як ягня.

Коли стих сміх, Боб запитав:

— Ну, то як ви думаєте, чого вони втекли?

— А це всім ясно!

— Ні, Зосю, не ясно. Почалася третя світова війна. Ті двоє тікають у протиатомний бункер. Дівчина відчула всім єством, що буде війна. Хлопець нічого не знає. І от за ними зачиняються двері…

— Боб, побійся бога! — зойкнула Стелла. — Чи не збираєшся ти знімати ніч кохання? Можеш мені не пропонувати ролі. Я не така розбещена, як ти гадаєш!

— Вони залишаються самі, і тепер у дівчини одна турбота, щоб хлопець не піднявся вгору і не побачив крізь ілюмінатор мертвої пустелі. Вона його розважає всілякими способами. Але хлопець передчуває щось лихе. І тоді дівчина йде на рішучий крок. Вона читає йому «Ромео і Джульєтту» Шекспіра. І поступово втягує його в гру. І ось фінальна сцена. Джульєтта лежить у труні, а Ромео замість того, щоб випити отруту, раптом біжить по сходах й бачить знищений дотла світ. Це його настільки вражає, що він, не тямлячи себе, розбиває скло ілюмінатора, і вони обоє гинуть від радіації. Все!

— Сильно! — прицмокнув Вадик. — Тобі, Бобе, з твоїм талантом у Голлівуді сидіти…

— Я патріот, — скромно сказав Боб.

Остап, котрого досі ніхто не чув, хіхікнув у кулак.

— Бобцю, дай мені цю роль! Я балдію від Шекспіра! — заблагала Стелла. Очі її палали.

Боб скривився.

— Це тобі, Стеллочко, не танці, а кіно.

— Заспокойся, Стелло, — сказав Юра. — Боб ніякого фільму не буде знімати. Він хоче купити трактор, щоб возити на базар яблука зі своєї дачі.

— Давайте не будемо сваритись! — обірвав його Боб. — Вип’ємо по одній, Данику, ти чого мовчиш цілий вечір? За тобою тост!

Фари освітлювали лише шматок асфальту попереду, а навкруги була темінь. Коли чоловікові доводилось проїжджати якесь село, він всією Душею заздрив людям, у котрих, може, не було автомобіля, зате вони мали дах над головою і світло у вікні. Кожна мандрівка кінчається тугою за теплою кімнатою з білою постіллю.

Чоловік звернув з дороги, побачивши перед собою табличку з написом «Об’їзд». Тепер уже їхав не по асфальті, а по грунтовій дорозі. Машину так кидало і трясло, що він ледве не відкусив собі язика. З усіх боків була темінь, і він не міг уже вернутись назад.

«Дурень останній! — незлобиво вилаяв сам себе. — Завжди встрянеш в якусь халепу». Тепер він продирався крізь ліс. Кущі шмагали скло, ніби гнали машину крізь стрій. Колеса наштовхувались на щось м’яке і грузли в ньому. Нарешті машина стала. Люто гула, аж стогнала, але не могла зрушити з місця. Не було ради. Ніякий добрий дух не міг з’явитись і витягнути його з болота. То тільки, напевно, в лісах бувають такі живучі болота. Адже дощ падав хтозна-коли.

От тобі й об’їзд! Тут він отямився. Було малоймовірно, щоб маленька табличка посеред широкого асфальтованого шосе могла скерувати весь досить жвавий автомобільний рух на якусь підозрілу лісову дорогу. Очевидно, діти пожартували. До того ж невеличкий дерев’яний стояк легко було обминути, як це й робили, напевно, усі шофери. Треба ж бути таким роззявою!

Хоч сядь і плач. Мандрівець виліз із машини і по тому, як одразу вгруз у болото, здогадався, що його справи дуже кепські. Машина не мала ніг, щоб вийти на сухе.

Пахло прілим листям, хвоєю. Чоловік вимкнув фари і опинився в цілковитій темряві. Та очі потроху звикали, між стовбурами світлішало. Він перестрибнув через рівчак й пішов, витягнувши поперед себе руки, ніби сліпий або дитина, що вчиться ходити. Пішов не озираючись, бо позаду все одно була темрява і машина стала холодним кущем заліза, нікому не потрібним. Йому ніколи ні в чому не щастило. Але зараз він якось не дуже журився з цього. Раптом розсунулись хмари, і над верхів’ями дерев засвітив місяць. Дуже яскраво. Ніколи в житті він не бачив місячних променів, а тут, на галявині, пролягла ціла дорога, місячна, зоряна.

Мандрівець пішов по цій дорозі. Йшов, ішов, аж незчувся, як опинився в повітрі, але йти було зовсім не страшно. Так ходять уві сні. Чоловік сотні раз ходив отак уві сні, відчуваючи, ніби ноги зв’язані й ступають по ваті. Він не звертав уваги на порожнечу, бо вона була чорною, наче зорана земля. Дарма що він піднявся дуже високо і трохи вже змерз. Подорожній застебнув на полотняній сорочці усі гудзики, навіть верхній, котрого ніколи раніше не застібав, щоб не здавлював шию.

І все те, що було внизу, він добре бачив: освітлені будинки, де люди після денних турбот або вкладалися спати, або вечеряли, або цілувались. Побачив дітей, котрі вперто не хотіли заснути, машини, котрі мчали по дорозі.