Галина Пагутяк - Діти

Увечері прийшли гості: дві літні дами і два чоловіки. Запаливши свічки, господар став читати «Майстра і Маргариту». Дон-Кіхот сидів спокійно і слухав, а потім, заохочуваний господарем, розповів про себе чистісіньку правду. Її всі зустріли з великим зацікавленням. Дон-Кіхот співчутливо кивав головою на всі їхні нарікання щодо сірої банальної дійсності.

Так він прожив кілька днів. Одного разу господар урочисто оголосив, що приведе надзвичайно оригінального молодика, котрий приїхав сюди у відрядження і уникає будь-якого товариства. Прийшов Дон-Жуан. Хто-хто, а Дон-Кіхот знав, чого той уникає будь-якого товариства. Вже встиг когось спокусити. Але вони обидва були лицарями, хоч кожен на свій лад, і добре розуміли один одного.

Дон-Жуан нічим не видав себе, що знає Дон-Кіхота, але був прикро вражений. До розмови не виявляв великої цікавості. Коли заходила мова про жіночу красу, на всі лади вихваляв її, хоч не сказав жодного комплімента літнім дамам.

Тому, коли він зібрався йти, ніхто його не затримував.

Дон-Кіхот, церемонно відкланявшись, побіг за приятелем.

На вулиці Дон-Жуан розреготався.

— А що я казав!

Тут він побачив огрядну жінку, котра не спускала з нього ненависного погляду.

— Мені треба щезнути! — шепнув Дон-Жуан і зник у під’їзді.

Жінка залилася слізьми. Дон-Кіхот хвильку вагався: бігти за спокусником і негайно вернути його чи втішити даму в її горі?

Він вибрав легше — перше. Дон-Жуан порадив йому заспокоїти свій благородний гнів і вислухати вічного грішника. Що ж виявилось? Той і гадки не мав спокусити дочку цієї поважної дами. Він просто сказав їй, що з такою зовнішністю можна спробувати щастя в кіно. І якби він був режисером, то обов’язково дав би їй роль.

Дівчина так захопилась можливістю стати зіркою кіно, що аж захворіла…

— О! — сказав простодушний Дон-Кіхот. — Це так, як мої рицарські романи!

— Точнісінько так! — згодився Дон-Жуан. — Давай я тобі застебну піджака, бо простудишся. І гайда додому, а то ще й тебе потягне на кіностудію. Тоді потрапиш у фейлетон. І проженуть тебе з Парнасу в богадільню.

Врешті, це не так важливо, хто з них виграв суперечку. Те, що ви прочитаєте далі, теж схоже на казочку. Окрім Данила Михайловича Процика, давнього нашого знайомого, ви зустрінете ще чоловіка подорожнього, котрий ніякого відношення до цієї історії не має, ба навіть не догадується про неї. Отой чоловік весь час кудись їде, і до того так швидко, що здається, ніби втікає. Ви його добре й не розгледите. Та й сам він мало що бачить. Вирвався з свого проектного бюро і мчить по шосе, подивований миттєвими зустрічами з людьми, бо наструнений на усамітнення в царині природи. Але всі ми люди: втомлюємося, а коли засипаємо, хтось може нахилитися над нами і побачити наше справжнє лице…

Данило Михайлович Процик прокинувся з важкою головою, але в пречудовому настрої. Навіть на широкому імпортному ліжкові він почував себе начальником автобази № 4. Якраз учора він одержав диплом про закінчення автодорожнього інституту. І належно відзначив.

Була дев’ята година ранку і неділя.

Данило обережно встав з ліжка, щоб не розбудити жінки, й пішов по нагрітому вранішнім сонцем килимі до ванни. Відкрутив кран, але замість води з нього вирвався справжнісінький окріп.

Люда ніяк не могла збагнути, звідки стільки сміття в квартирі. На підлозі валялись іграшки, порвані книжечки з малюнками, якісь напівзасохлі листочки, крихти хліба… В кутку помітила чорного павука.

На кухні творилось казна-що. Гора немитого посуду, засохлі рештки вечері й знову ж таки іграшки її шестилітньої доньки Наталочки.

Сьогодні була неділя. Наталочку вона залишить на чоловіка, а сама піде в тій справі.

Люда зайшла до кімнати, де вони жили втрьох. Чоловік і донька мирно сопіли в своїх постелях. Вони були такі милі й беззахисні, що їй хотілося стояти і довго-довго на них дивитись. Але вона поспішила на кухню готувати сніданок.

Чоловік різко загальмував, коли перед самими колесами вискочив рябий цуцик. Ще якась секунда — і він би його розчавив. Незважаючи на те, що він майже цілу ніч їхав, утоми не відчувалось, тільки все навколо видавалося якимось м’яким, ніби його заколисало вранішнє сонце. Яблуні при дорозі змінювалися кущами аличі або просто низькорослими ромашками в запиленій траві.

Він у котрий вже раз поглядав на годинник. П’ять хвилин на десяту. Об вітрове скло вдарився білий метелик. Скільки їх кожного дня збивають машини…