Галина Пагутяк - Діти

Що вони всі від мене хочуть?! Мама з татом проходу не дають, різні брудні плітки передають про Даника. Я ж тільки йому вірю і більше нікому.

Справді, як дивно виходить у житті. Жила собі спокійно, а тут зірвалась. Мені здається, що я весь час була лялькою. Робили з мене, що хотіли. А за де одягали і годували. Якби Данила мені нав’язали, я б його висміяла і відштовхнула. Але ж він такий наївний.

Тільки коли він взяв мене за руку і повів з весілля на очах усіх, я зрозуміла, що це сильна людина. Але нітрохи не злякалась.

Він дуже мало говорить. Я це давно помітила. Він тягнеться до чогось світлого, йому треба вчитися.

Господи, мені досі соромно, як тоді в темряві я розревілась. Просила, щоб він забрав мене від цих людей, які, певно, зараз сміються з нас обох, мовляв, треба тікати звідси, поки не пізно.

І як добре, що він мовчав! Якби він сказав хоч одне слово, я дала б, напевно, йому ще одного ляпаса.

Він вважає мене за маленьку дурненьку дівчинку. Я ж зовсім не знаю життя.

Мене підозрівають казна в чому, а він навіть боїться глянути мені в очі…

Хоч мама забороняє, щоб я розповідала про Іру й Даника, але як утримаєшся, коли так люблять одне одного! Бачила я їх на танцях. Як вони танцювали! У мене теж є хлопець. Вчиться в нафтовому технікумі. Звати Вітею.

Дуже симпатичний.

Так усе добре виходить, що ніхто й не сподівався. Я така рада, що хочу скакати аж до неба. Де вже мені в голові ті екзамени! Дівки спокою не дають: «Скажи, чи правда?»

А я відповідаю: «Поживем — побачим!»

А раптом не вийде? Та я тій Ірці таке підлаштую за свого брата…

Швидше би весілля! Даник поїде до загсу на «Волзі» і тільки на «Волзі». А весілля зробимо в ресторані. Натанцююсь з Вітечкою до упаду!

Цікаво, як Іра буде вбрана? Ну, звісно, вищий клас!

А що я мамі казала? Даник у нас такий, що йому всього багато треба. Ех, швидше б закінчити школу! Тепер ніхто не посміє зі мною поводитися зневажливо. За мене буде кому заступитися. Ну, до чого весело! Хочеться всіх перецілувати, переобнімати. Жаль, що Даник тепер зі мною не хоче говорити… Думає, що мала ще, нічого не розумію. Як тільки він надметься, я підійду до нього і шепну на вушко: «Вона тебе любить!» Бачили б ви, як він червоніє!..

Дон-Кіхот посперечався з Дон-Жуаном, запевняючи, ніби диваків у всі часи вважали божевільними. Дон-Жуан сказав, що це не так: сучасні диваки, мовляв, у пошані і швидко стануть стереотипом. І що світ врятує тільки Дон-Жуан, сильний і зухвалий.

Дійшло до того, що вони обоє вирішили спуститись з Парнасу і переконатись на власні очі. І, опинившись на рівнині, пішли в різні сторони.

Дон-Жуан не забарився спокусити дівчину. Її мати поклялася відшукати негідника хоч на краю світу.

Тим часом Дон-Кіхот, подорожуючи в автобусі, стрів німу жебрачку і віддав їй всі гроші, які мав. Жінка одразу здобула дар мови і почала на всі лади вихваляти неймовірну щедрість славного лицаря, а пасажири крутили пальцем біля лоба й казали Дон-Кіхоту, що ця жебрачка — п’яниця і давати таким гроші в наш час означає сприяти ледарству і алкоголізму. На це Дон-Кіхот Ламанчський гордо відповів, що, як і триста років тому, злі чарівники зачакловують людей і якби він знав про це раніше, то не сидів би на Парнасі. Всі замовкли і більше не обзивались, раз у раз кидаючи на нього жалісливі погляди.

Дон-Кіхот залишився без грошей у чужому місті. Тому вирішив продати книжку, котру взяв на всяк випадок з собою. Книжка називалась, як і наш герой, «Дон-Кіхот Ламанчський». Славний лицар був уже старенький і забував іноді котрийсь із своїх подвигів.

У книгарні до нього причепився якийсь чоловічок і запропонував за книгу значну суму, чим зовсім не здивував хитромудрого ідальго, який не без підстав вважав твір про себе найкращим в світі.

Чоловічок поцікавився, чи є ще в нього книги, і запросив додому на чашечку кави й дружню розмову. Під час бесіди виявилось, що їхні смаки не у всьому збігаються. Той чоловік понад усе цінував книгу «Майстер і Маргарита». Сьогодні він мав читати її напам’ять в колі близьких друзів. Дон-Кіхот вголос висловив своє захоплення вченістю співбесідника і довго говорив про шкідливість рицарських романів. Чоловікові спало на думку показати цього дивака знайомим. Він не відпустив Дон-Кіхота, котрому, власне, й не було де ночувати. Ще в автобусі він чув нарікання на готелі. Та й без Дон-Жуана він був безпорадний, як дитина.