Галина Пагутяк - Діти

І сьогодні ввечері до нього прийшли б не ті, кого він мусив запросити.

— Котику, — підбіг він швиденько до дверей. — Що на вечір приготуєш? Коньяк принесли?

— Ще вчора. Я побігла до Зосі. З нею вчора була істерика.

— А коли ти прийдеш?

— Не знаю… Десь за годину-дві. Зося цілу ніч не спала. Зеник уже геть замучився…

Дружина надто довго збиралась. Боб пробував співати, і поправляв книжки на стелажах, і розглядав свою бороду в дзеркалі. Нарешті жінка пішла. Сильна, красива. З неї була б добра коханка, але жити з такою десять років під одним дахом!.. Деколи вити хочеться з нудьги.

Боб, не встигли зачинитись за Мартою двері, підкрався до буфета, влив собі коньяку. З чаркою в одній руці й з сигаретою в другій він вмостився у м’якому кріслі й вдоволено посміхнувся.

Сьогодні великий день. Він приголомшить цю публіку не ощадною книжкою, не французьким лікером чи ще одним килимом, а чимось істотнішим. Цього вечора він чекав півтора року. Ніби це легко зняти фільм кольоровий! Де кожна деталь є свого роду символом, де стільки дотепних вигадок. Ціле місто говорить про його фільм, але не кожен його побачить. Це найбільше тішило Боба. Він стоятиме на недосяжній висоті. Це ж не те що купити ще один магнітофон чи викласти туалет мармуровою плиткою! Ха-ха! Це правда, що в їхньому місті вірять лише фактам. Але ж фільм це теж факт. Якби він, приміром, написав роман, то його б похвалили тільки тоді, коли б казав про суму гонорару. Що вдієш, гарні ідеї на дорозі не валяються! Ідею він знайшов у квартирі однієї старої знайомої, котра зараз на пенсії і з нудьги придумує різні історії, сценарії для фільмів. Боб дзвонить до неї, вишукано просить дозволу зайти на чашку чаю. Стара тільки й мріє, щоб з кимось побалакати. Для Боба це золота жила. Недавно бабуся підкинула такий сценарій, що пальчики оближеш: Навіть рідна жінка не знає, звідки у Боба такі оригінальні ідеї.

Чоловік спинив машину коло сільської чайної. В чистому залі дрімала товста молодиця. Неподалік від шинкваса пили пиво два літні дядьки і жваво між собою розмовляли. Більше нікого не було. Чоловік привітався до буфетниці, і та з гідністю відповіла, хоча в очах її майнув острах. Не кваплячись, чоловік розглядав вітрину, на якій закостеніли місцеві кулінарні вироби.

— Я би хотів поснідати… — тихо, ніби соромлячись, пояснив подорожній. Він усе ще дивувався своїй нездатності швидко сходитись з людьми, хоч і мав за плечима усі сорок років. Сидячи за рулем, він почував себе, наче в мушлі. Так само, як у своїй самотній однокімнатній квартирі.

Якось поладнавши з буфетницею, котра виявилась досить приємною жінкою, він отримав шмат вареного м’яса, дві скибки хліба, помідорів і пляшку ситра.

Сонячні кружальця ворушились на підлозі, із розчинених дверей віяло ранковою свіжістю. Десь кукурікав півень.

Дядьки поволі смоктали пиво й обдирали хребет копченій рибі.

— Ваш самохід? — поцікавився один з них.

Прибулець спершу не зрозумів, а потім ствердно хитнув головою.

— Видно, багато кілометрів відмахали. Вся в поросі… Мій зять має «Москвича», то так уже коло нього ходить, як баба коло начиння. А ви свого не бережете. Видно, легко дісталось…

Дядько лукаво прискалив одне око.

Чоловік ледь не подавився з такої мови. Оговтавшись, сказав:

— Я за премію купив. Проект затвердили…

— Василю, чого ти до людини причепився? Скажеш, твій зять кривавими мозолями доробився до тої машини? Я ось роблю вже тридцять літ і на колеса ще не заробив!

— А нащо тобі машина? Маєш колгоспних Бурку й Сивку, їдь хоч до Москви. Нащо тобі гроші на білета тратити.

— Ая, ая! Хоч до Америки. А ви куди їдете? Теж в Америку? На такому самоході можна й на той світ заїхати.

— Та ось їду… — несподівано лагідно відказав чоловік. — Маю відпустку.

— Теперка усі в Крим та Сочі різні їдуть. На море. Молоді-бо, то нам вже за шістдесят завернуло. Жінку чого з собою не взяли?

Прибулець зовсім не образився на таку безцеремонність:

— Нема в мене жінки. Розвівся.

— Гуляла чи дітей не було?

Лице мандрівця знову стало кам’яним:

— Бувайте здорові!

Чоловік уже мав рушити, коли один з дядьків вийшов із чайної.

— Ви вже не гнівайтеся, що ми таке питаємо! Знаєте, як то в селі. А ви людина чужа, може, вам неприємно.

Подорожній простягнув йому руку, і той її міцно стиснув.

Він рушив з місця. У дзеркальце побачив двох дядьків у старомодних костюмах, котрі стояли, наче рідні брати, й дивились йому вслід.