Колись пробував написати власну біографію, просто щоб краще зрозуміти тих, від кого це вимагаю. Результатом є каталог, банальніший за все, що розповідали підопічні 42-го підрозділу. У моїй біографії панують тисячі дрібниць - те, що міські фонтани вмикаються лише двічі на рік, коли в столиці іноземні гості, чи що, попри заборону мобільних телефонів і те, що ніколи не бачив, щоб хтось ними користувався, головна міська вишка стільникового зв’язку стоїть у моєму районі, просто з другого боку мосту Поттон - величезна, пофарбована в зелене, прикрашена фальшивими гілками. Або спогад про те, як ішов додому і побачив цілий загін солдатів Корейської Народної Армії, які сиділи на тротуарі саме перед моєю «Славою гори Пекту», гострячи багнети об бордюр. Чи був це натяк мені, чи комусь? Чи збіг обставин?
Як експеримент, автобіографія нічого не дала: де в ній був я, де там можна побачити мене? А до того ж було таке відчуття, що, коли б дописав її, зі мною сталося б щось погане. А насправді мені просто не подобається займенник «я», от не подобається та й годі. Навіть удома, наодинці з блокнотом, мені складно писати це слово.
Допиваючи огірковий сік зі своєї миски, спостерігав, як останні промені сонця грають мерехтливим вогнем на вікнах будинку за річкою. Ми укладаємо біографії наших підопічних у третій особі задля об’єктивності. Мені було б легше так писати автобіографію, наче то історія не про мене, а про якогось безстрашного слідчого. Але тоді потрібно писати ім’я, а це нам не дозволено. І який тоді сенс писати особисту історію, якщо про вас там сказано просто «слідчий»? Кому цікава книжка під назвою «Біограф»? Ні, читати хочеться таку книжку, де є ім’я. Наприклад, «Той, хто вбив Сан Мун».
Удалині світло, відображене у вікнах, грало на воді - і мені раптом сяйнула думка.
- Я одну річ забув на роботі, - сказав батькам і пішов, замкнувши двері.
Тож поїхав через усе місто на метро до 42-го підрозділу, але вже було пізно: світло вимкнулося, коли поїзд іще був у тунелі. Присвічуючи сірниками, усі вийшли з вагонів, пішли темним тунелем на станцію «Ракван», де ескалатор тепер перетворився на звичайні сходи, і піднялися на стометрову висоту. Коли вийшов на вулицю, уже було зовсім темно, відчуття переходу з однієї темряви в іншу мені зовсім не подобалося: це було наче в тому сні командира Ґа з чорними спалахами й автобусами, що мов нічні акули. Ледь не дозволив собі уявити, що десь там позаду за мною непомітно їде американська машина.
Коли розбудив командира Ґа, він знову наче друкував свій сон, але тепер повільно, спроквола. У нас у КНДР уміють робити добротне снодійне.
- Коли ви говорили про Сан Мун, - спитав його, - ви казали, що вона була біля стіни, так?
Командир Ґа тільки кивнув.
- Вони кіно проектували на стіну будівлі, так? То ви вперше побачили її у фільмі?
- У фільмі, - сказав командир Ґа.
- І лазарет для цього годився, бо стіни в нього білі, отже, ви бачили фільм, перебуваючи надворі. А сніг був густий, бо це високо в горах?
Командир Ґа заплющив очі.
- А те, що кораблі горіли, - це фільм «Далекі тирани»?
Командир Ґа починав провалюватися в сон, але я не відступався.
- А люди в лазареті стогнали, бо то був табір, так? Ви були в’язнем, правда?
Відповідь мені потрібна не була. Та й, звичайно, де ж шукати справжнього командира Ґа, міністра тюремних шахт, коли не біля тих шахт? То він зустрічав там їх обох - і чоловіка, і дружину.
Поправив ковдру командирові, щоб вона накрила його татуювання. Мені він уже уявлявся саме під цим ім’ям - командир Ґа. Коли ми нарешті встановимо його особу, це буде ганьба, бо мала рацію К. Кі - його тоді розстріляють надворі. Не можна ж убити міністра, утекти з в’язниці, убити сім’ю міністра й потім просто піти працювати в колгосп. Уважно придивився до цього чоловіка.
- Що зробив вам справжній командир Ґа? - спитав я. Його руки висунулися з-під ковдри й стали друкувати на його животі. - Що таке міг зробити міністр, щоб ви спочатку вбили його, а потім - його жінку й дітей?
А він усе друкував, і я дивися на його очі, на те, як вони рухаються під повіками. Він не записував те, що бачив уві сні. Може, він друкував те, що чув: його, схоже, вчили друкувати з голосу.
- На добраніч, командире Ґа, - сказав я й побачив, як його руки надрукували чотири слова й зупинилися, чекаючи продовження.
Випив і собі снодійне й лишив командира Ґа досипляти.
В ідеалі, снодійне не спрацює, доки я не повернуся додому. Якщо все розраховано правильно, воно прийде саме тоді, коли я підіймуся на двадцять другий поверх.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу