Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- Ми не завдамо вам болю, - сказали ми, розбудивши його. - То була інша група. Дайте відповідь на наше просте запитання, і будете в кімнаті зі зручним ліжком.

Командир Ґа кивнув. Нам не терпілося поставити йому стільки запитань!

Але тут раптом почала стажерка К. Кі.

- Що ви зробили з тілом актриси? - спитала вона. - Де ви його сховали?

Ми взяли К. Кі за плече й вивели її з відсіку. Вона була першою стажеркою в історії 42-го підрозділу - оця вогонь-дівка. У Пубйоку всі просто озвіріли, коли побачили в корпусі жінку, але в сучасному, прогресивному відділі допитів жінка-слідчий необхідна.

- Починай помалу, - сказали ми К. Кі. - Ми зараз будуємо стосунки. І нам не треба, щоб він одразу почав захищатися. Якщо ми завоюємо його довіру, він практично сам нам усю свою історію напише!

- Та кому треба його біографія? - спитала вона. - Щойно ми знайдемо, де тіла актриси й дітей, його розстріляють надворі. Кінець фільму.

- Характер - це доля, - пояснили ми їй, нагадавши відомий вислів Кім Ір Сена. - Отже, щойно ми зазирнемо в душу підопічному, дізнаємося, що його хвилює в житті, ми будемо знати не лише все, що він зробив, а й усе, що він зробить!

Повернувшись до відсіку, К. Кі неохоче поставила більш відповідне запитання:

- Як ви вперше зустріли актрису Сан Мун?

Командир Ґа заплющив очі.

- Було так холодно, - сказав він. - Вона біля стіни лазарету. Лазарет білий. Падав лапатий сніг і затуляв її від мене. Горів військовий корабель. Їм був потрібен лазарет, бо він білий. Усередині стогнали люди. Вода горіла.

- Яка з нього користь? - пробурмотіла К. Кі.

Вона мала рацію. День був довгий. Угорі, на рівні землі, іржаво-руде вечірнє світло тяглося й тяглося через центр Пхеньяна. Був час казати «шабаш» і рушати додому, доки не вимкнули світло.

- Заждіть, - сказав Чучак. - Можна ще одне, командире Ґа?

Підопічному, здається, подобалося, коли його називали командиром Ґа.

Чучак продовжив:

- Будь ласка, скажіть, що вам снилося. І ми відведемо вас до кімнати.

- Що я їду в машині, - сказав командир Ґа. - В американській машині.

- Так, - сказав Чучак. - Продовжуйте. Ви справді водили американську машину?

Чучак був чудовим стажером - перший із міністерських синків, який справді виявився збіса корисним.

- Так, - підтвердив командир Ґа.

- То чом би не почати звідси? Розкажіть, як ви водили американську машину.

Він повільно заговорив.

- Ніч, - сказав він. - Моя рука перемикає передачу. Ліхтарі не горять, тролейбуси, переповнені робітниками третьої зміни, безшумно мчать униз вулицею Чхолліми та бульваром Возз’єднання. Сан Мун сидить поруч у машині. Я не знаю Пхеньяна. «Ліворуч, - каже вона, - праворуч». Ми їдемо до її дому за річку, на гору Тесон. Уві сні я вірю, що ця ніч буде особливою, що, коли ми приїдемо додому, вона нарешті дозволить мені торкнутися її. Вона вбрана в платиновий чосон-от, і він сяє, немов розкришені діаманти. На вулиці нашу дорогу перебігають люди в чорних піжамах, вони несуть торби, якісь харчі, якусь додаткову роботу додому, але я не сповільнюю хід. У цьому сні я - командир Ґа. Усе життя мною керували інші люди, і я намагався не ставати їм на шляху. Але командир Ґа - це чоловік, який тисне на газ.

- Уві сні ви саме й стали командиром Ґа? - спитали ми.

Але він немов не чув нас.

- Ми зрізаємо дорогу через парк Мансу, у ньому стоїть туман від ріки. У заростях родини зайняті викраданням горіхів - діти лазять по гілках і збивають їх ногами, а дорослі розколюють горіхи між камінням. Щойно в очі впадає жовте чи синє відро - стає видно їх усіх: щойно очі призвичаюються до темряви, стає видно, що вони всюди - цілі сім’ї ризикують сісти у в’язницю за викрадені з громадського парку горіхи. «Вони грають у якусь гру? - питає мене Сан Мун. - Вони такі кумедні на деревах у білому нічному одязі! Чи, може, то в них якась фізкультура? Знаєш, гімнастика. Який приємний, цікавий сюрприз. Можна ж зняти таке кіно - сім’я циркачів тренується вночі в парку! Вони мусять тренуватися вночі, бо конкуренти завжди підглядають і намагаються викрасти їхні номери. Чи ти уявляєш такий фільм на екрані?» - питає вона мене . Момент був настільки прекрасний. Я б з’їхав з мосту й утопився б разом із нею, щоб він тривав вічно, - так я кохав цю актрису, чисту настільки, що вона навіть не знала, як виглядають голодні люди!

Ми, усі п’ятеро, застигли на місці, слухаючи цю історію. Звичайно, командир Ґа заслужив на снодійне. У моєму погляді, адресованому К. Кі, було запитання: «Тепер ти розумієш тонке мистецтво допиту?»