Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Вона підняла його руку й показала написаний на пальцях номер:

- Ось де ти тепер. Ти в моєму фотоапараті. А оце тепер твої черевики.

Вона повела його до якихось дверей. Він озирнувся через плече, шукаючи портрети вождів. Його раптово охопила паніка. Ну де вони поділися, саме коли потрібні?

- Гей! - крикнув один із медиків. - Він нам ще потрібен!

- Іди! - сказала Моннан. - Я про все подбаю. Знайди свій барак, поки не стемніло.

- А потім? Що мені робити потім?

- Те, що й усі, - сказала вона й витягла з кишені молочно-білу грудку пророслої кукурудзи. Віддала йому. - Якщо всі їдять швидко, їж швидко. Якщо опускають очі, коли хтось приходить, роби те саме. Якщо когось звинувачують, приєднуйся.

Коли Чон До з черевиками в руках відчинив двері, озирнув темний табір, який зусібіч пнувся вгору крижаними ущелинами великого гірського масиву, вершини якого ще відблискували останніми променями призахідного сонця. Він бачив на схилах світліші плями входів до шахт, де мигтять із глибини смолоскипи шахтарів. Звідти люди витягували вагонетки, на яких зблискували прожектори з вишок, вони відображувались у ставках, куди скидали шлак.

Усюди вогні багать, на яких варилася вечеря, відблискували на бараках-гармошках, і він закашлявся від ядучого диму сирого хмизу. Він не знав, де ця тюрма. Не знав навіть її назви.

- Нікому не показуй, свій апарат, коли знімаєш, - сказала йому Моннан. - Я тебе за пару днів знайду.

Він заплющив очі. Здавалося, його вухо могло виокремити тихе скімлення бляшаних дахів під вечірнім вітром, рипіння цвяхів, стиснутих деревиною, що холоне, і людських кісток, які коцюбляться й ціпеніють від холоду на тридцяти тисячах нар. Чувся Чонові До навіть повільний рип, з яким оберталися прожектори на вишках, чулося й гудіння електрики в дротах по периметру й крижане потріскування ізоляторів на стовпах. Скоро він опиниться посеред цього всього - знову в трюмі, тільки тепер не буде ні поверхні, ні палуби, тільки повільна нескінченна хитавиця того, що буде далі.

Моннан показала на черевики в його руці:

- У тебе їх спробують відібрати. Битися ти можеш?

- Ага, - сказав Чон До.

- Тоді взуй їх, - сказала Моннан.

Засовувати ногу в черевик, де щойно були старі липкі пальці, - це десь як відчиняти люк до тунелю під ДМЗ чи ловити незнайомця на японських берегах: просто вдихнути - і вперед. Заплющивши очі, Чон До глибоко вдихнув і сунув руку в сирий черевик, пошурував пальцями в різні боки, промацуючи шлях. Урешті він розвернув зап’ястя так, щоб дістати до глибини, і витяг те, що мав витягти. Побачив і насупив брови.

Він озирнувся, глянув на медиків, на приречених і напівмертвих.

- Я був зразковим громадянином, - сказав Чон До їй. - Героєм держави, - додав.

І тоді зробив крок за двері у своїх нових черевиках - у темну безвість, і відтоді нічого невідомо про громадянина на ім’я Пак Чон До.

Рік по тому

Ми вже близько місяця допитували професора з Кесона і майже закінчили цю справу, коли в корпусі пішла чутка, що взяли командира Ґа й він перебуває під вартою в нас, у 42-му підрозділі. Ми одразу послали нагору, у відділ документів, стажерів К. Кі і Чучака перевірити, чи це правда. Звичайно, усі просто знемагали від цікавості - не терпілося на власні очі побачити самого командира Ґа, особливо після того, що останнім часом було чути про нього в Пхеньяні. Невже той самий командир Ґа, який отримав золотий пояс, побив Кімуру в Японії, який очистив армію від гомосексуалістів і потім одружився з народною артисткою?

Але наша робота з професором була на вирішальному етапі, і її не можна було кидати заради того, щоб повитріщатися на відому особу. Ну, а в професора був хрестоматійний випадок: його звинуватили в контрреволюційному викладанні, а саме у використанні нелегального радіо, за допомогою якого він давав студентам слухати південнокорейські естрадні пісеньки. Це було дурнувате звинувачення, певно, робота його конкурента в університеті. Такі речі складно і довести, і спростувати. Більшість людей у КНДР працюють у парі, то завжди є напарник, здатний дати свідчення чи донести. Але не в професора, який опиняється сам-на-сам з аудиторією. Добути в професора зізнання було б нескладно, але це не по-нашому, ми так не працюємо. Адже 42-й підрозділ - це насправді два підрозділи.

Друга слідча група, наші конкуренти, - це Пубйок; таку назву дано на честь захисників «плавучої стіни», які врятували Пхеньян від загарбників у 1136 році. Людей у Пубйоку лишилося з десяток - старі, зі сріблястими «їжачками» волосся, вони ходять рівним строєм, немов стіна, і всерйоз вірять у свою непотоплюваність, безгучні, мов привиди, - вони переходять від громадянина до громадянина й допитують так, як вітер допитує листя. Вони постійно оббивають собі руки до переломів і свято вірять, що зламана кістка зростеться міцнішою. Це моторошне видовище: старі чоловіки, які немовби вийшли з небуття, ламають руки об одвірки чи краї пожежних баків. Коли один із них збирається зламати руку, навколо нього збирається весь Пубйок, а решта - ми, мислячі й принципові люди 42-го підрозділу, - маємо відвести очі. «Чунбі» , - задають вони старт, майже лагідно, потім рахують: хана, туль, сет - і командують: « Сіджак! » І - сухий, якийсь аж мертвий звук руки, яка б’ється об двері машини. У Пубйоку вважають, що всіх, кого привозять до 42-го, треба одразу зустрічати брутальністю: безглуздим, довгим, старорежимним болем.