Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

- На, - сказала Чону До стара. - Візьми.

Засмальцьована шапка здавалася дуже важкою. Чон До завагався.

- Знаєш, хто я? - спитала жінка-фотограф. - Я - Моннан. Я знімаю тут усіх, хто прибуває і хто відбуває. - Вона наполегливо подивилася на шапку. - Це - шерсть. Тобі знадобиться!

Чон До сунув шапку в кишеню, щоб стара замовкла й припинила свою божевільну розмову.

Коли Моннан фотографувала жінку, спалах на мить оживив нещасну. Вона висунула руку й схопила Чона До за зап’ястя. У її очах читалося бажання забрати його з собою. Медики крикнули, щоб він підняв узголів’я койки. Коли він це зробив, вони заштовхали їй під голову ящик, і невдовзі всі чотири пакети добре заповнювалися.

Чон До сказав медикам:

- Давайте швидко все зробимо. Уже темніє, а водій казав, що фари не працюють.

Медики не звернули на нього уваги.

Потім був підліток, груди в нього були холодні і шкіра синювата. Його очі були широко розплющені й оберталися важко. Одна рука звисала з койки до грубих дощок підлоги.

- Як тебе звати? - спитала Моннан.

Він зробив губами такий рух, ніби спочатку хотів їх облизати, щоб спромогтися вимовити своє ім’я, але не зміг і нічого не сказав.

Ніжно, лагідно, як мати, Моннан прошепотіла вмираючому хлопчикові:

- Заплющ очі, - і, коли він це зробив, сфотографувала його.

Медики приклеювали системи пластиром, процес повторювався. Чон До підняв койку, запхав під неї ящик, хлопець тихо зронив голову на груди, і Чона До відправили відносити теплі пакети до холодильника. Життя цього хлопчика, справді життя, буквально перелили в оці пакети, які Чон До тримав у руках, і було відчуття, що в них він іще живий, а Чон До особисто топить його, кинувши в крижану воду. Чомусь він гадав, що теплі пакети спливуть, але вони одразу пішли на дно.

Моннан прошепотіла йому:

- Знайди собі черевики!

Чон До невпевнено глянув на неї, але зробив, як було сказано.

Тільки в одного чоловіка був той самий розмір, що в Чона До. Верх тих черевиків був латаний-перелатаний, а підошви залишилися від військових чобіт. Уві сні власник черевиків видавав якесь хрипке квакання, немовби горлом йому йшли бульбашки й лопалися в роті.

- Бери! - сказала Моннан.

Чон До став розшнуровувати черевики. Вони не змусять його взути робочі черевики, хіба що в них буде в запасі ще якесь гидке завдання для нього; Чон До міг лише сподіватися, що його не змусять ховати усіх цих людей.

Коли Чон До роззував чоловіка, той почав отямлюватися.

- Води! - попрохав він, іще не розплющивши очей.

Чон До завмер на місці, сподіваючись, що той чоловік не опритомніє. Але погляд пацієнта сфокусувався.

- Ви лікар? - спитав він. - Вагонетка з рудою перевернулася - я не відчуваю ніг.

- Ні, я просто допомагаю, - відповів Чон До. І чоловік сказав правду: здається, він навіть не помітив, коли Чон До його роззув. Шкарпеток не було. Кілька пальців на ногах чоловіка були почорнілі й поламані, деяких бракувало, а з решти оцупків текла рідина чайного кольору.

- У мене все гаразд із ногами? - питав чоловік. - Я їх не відчуваю.

Чон До забрав черевики й позадкував туди, де Моннан ставила свій фотоапарат. Потрусив черевики, похлопав один об другий - ніякі пальці не випали. Чон підняв черевики по черзі й постарався висунути язик кожного якнайдалі, щоб зазирнути всередину. Але нічого не побачив. Він сподівався, що відсутні пальці відпали деінде.

Моннан підняла штатив на рівень обличчя Чона До. Дала йому сіру дощечку й крейду:

- Напиши своє ім’я і дату народження.

«Пак Чон До» - удруге за цей день написав він.

- Дата народження невідома, - сказав.

Піднявши табличку до підборіддя, він відчув себе дитиною, маленьким хлопчиком. Він подумав: «А навіщо вона мене знімає?» - але вголос не спитав.

Моннан натисла на спуск, сяйнув спалах - і все здалося інакшим. Чон До опинився по один бік яскравого світла, а оті знекровлені люди на койках - по другий бік спалаху.

Медики крикнули йому, щоб підняв чергову койку.

- Не зважай на них, - сказала вона. - Коли вони все зроблять, то спатимуть у машині, а вранці поїдуть. Треба про тебе подбати, доки не смеркло.

Моннан спитала в охоронця номер бараку для Пака Чон До. Той сказав, і вона написала цей номер Чонові До на тильному боці руки.

- Зазвичай до нас у неділю не поступають, - сказала вона. - Ти наче сам по собі. Першим ділом маєш знайти свій барак. Поспати. Завтра понеділок - а охорона по понеділках люта.

- Я маю йти, - сказав він. - У мене немає часу займатися похованням.