Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Цією справою не можна займатися, якщо ви не маєте нескінченної цікавості до своїх підопічних. Якщо вам хочеться лише нам’яти їм боки. Ми розсудили, що Ґа - з тих, хто може сам лікувати свої рани, тож замкнули його в приміщенні, де був дезінфекційний засіб і бинти. Ми змінили свої халати на віналонові куртки і, обговорюючи його справу, стали на круті ескалатори до пхеньянського метро. Варто відзначити, що в підопічного зміна особистості зайшла вже доволі далеко - йому вже й сниться, що він командир Ґа. Варте уваги й те, що він починає свою історію як любовний роман, з краси та поєднання співчуття й бажання захистити. Він не починає історію з того, звідки в нього взялася американська машина. Не каже, що вони повертаються додому зі святкування, улаштованого Кім Чен Іром, де на потіху гостям на Ґа був здійснений напад. З його поля зору зникає те, що він якимось чином розправився з чоловіком жінки, яку «кохає».

Так, ми знаємо деякі факти історії Ґа, так би мовити, її зовнішній бік. Уже кілька тижнів столицею ходять чутки. А от саме внутрішню будову цієї історії й належало нам розкрити. Уже можна було сказати, що перед нами - початок найбільшої, найзначнішої з будь-коли записаних нами біографій. Мені вже уявлялася обкладинка біографії командира Ґа. Уявлялося справжнє ім’я підопічного, хай яким воно виявиться, витиснене на корінці. У моїй уяві ця книжка вже була завершена. Наче вже ставив її на полицю, вимикав світло й зачиняв двері до приміщення, де в темряві на все снігом осідав пил зі швидкістю три міліметри на десятиліття.

Бібліотека для нас була святим місцем. Ніяких сторонніх туди не допускали, і закриті книжки вже більше ніколи не відкривалися. Ну так, звичайно, іноді якісь хлопці з Пропаганди крутилися там, шукаючи якої-небудь бадьоренької історії, щоб передавати через гучномовці для громадян, але ми - збирачі історій, а не оповідачі. Ми зовсім не такі, як старі ветерани, котрі годують перехожих сльозливими байками перед будинком престарілих «Пошана до старших» на вулиці Моранбон.

Мені виходити на станції «Кванбок», де на стіні зображений чудовий краєвид озера Самчі. Коли виходжу з метро, у моєму районі Поттонґан у повітрі стоїть дим. Старенька пече просто на тротуарі стрілки цибулі, а ще видно, як регулювальниця змінює свої сині сонячні окуляри на жовтуваті нічні. На вулиці вимінюю на професорську позолочену ручку огірків, кіло ООНівського рису та кунжутну пасту. Поки торгуюсь, у будинках загоряється світло й стає видно, що вище від дев’ятого поверху там ніхто не живе. Ліфти ніколи не працюють, а коли й працюють, то часто світло зникає, саме коли заходиш, і ризикуєш надовго застрягнути. Мій будинок зветься «Слава гори Пекту», і моя сім’я - єдині пожильці на двадцять другому поверсі: з такої висоти мої старенькі батьки без сторонньої допомоги спуститися не можуть. Піднятися туди сходами не так уже й довго: людина до всього звикає.

Усередині на мене зразу накидається вечірня патріотична програма з квартирного гучномовця. Такі проведені до кожної квартири, до кожного цеху в Пхеньяні, усюди, крім того місця, де працюю, оскільки було вирішено, що наші підопічні отримували б із гучномовців забагато орієнтувальної інформації, наприклад дату й час, і це було б занадто. Підопічний, потрапивши до нас, повинен засвоїти, що колишнього світу для нього більше не існує.

Готую вечерю для батьків. Скуштувавши страву, вони воздають хвалу Кім Чен Іру за її смак, і коли питаю, як минув їхній день, вони кажуть, що, звичайно, не так важко, як у Великого Керівника Кім Чен Іра, який несе на спині долю всього народу. Зір обоє втратили одночасно, і їм весь час мариться, ніби поряд є ще хтось, кого вони не бачать, готовий донести все, що вони скажуть. Вони цілий день слухають гучномовець, кажуть мені: «Добрий вечір, громадянине!» - коли вертаюся з роботи, і намагаються ніколи не показувати особистих почуттів, щоб їх не обмовив невидимий їм незнайомець. Ось чому наші біографії важливі: вони дають взірець, як поділитися всім, замість того щоб жити потаємним життям, усе приховуючи від влади. Люблю думати, що сам із цієї точки зору - частина інакшого завтра.

Доїдаю вечерю на балконі. Дивлюся вниз на дахи менших будинків, які засіяли травою в межах кампанії «М’ясо з трави». Усі кози на даху навпроти мекають, бо в сутінках із гір на полювання прилітають пугачі. Так, думалося мені, Ґа дасть нам історію з історій: невідомий чоловік удає з себе відомого. Тепер у його руках - Сан Мун. Він наближений до Великого Керівника. А коли американська делегація прибуває до Пхеньяна, він, скориставшись тим, що вся увага зосереджена на іншому, убиває прекрасну жінку собі на лихо. Він навіть не намагається від цього відмовитись. А тепер це його біографія.