Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

Василь мав найвищу розраду в житті — крадькома стежив за навчальним процесом у школі. Мусив знати, що там відбувається. На уроках і поза ними. Його вірним «агентом впливу» була найавторитетніша людина у його доволі обмеженому у просторі і часі житті класна керівничка Євстахія Миколаївна. Петрушка жив якимсь містичним передчуттям, що саме у їхньому селі має статися когнетивний вибух — прояв у грядущому поколінні інтелектуального прориву, який має вивести не лише націю, а все людство на нову висоту.

Якби він щось подібне оприлюднив своїм односельцям, його б вважали збожеволілим типом, у якого дах поїхав від нудьги за його Марічкою. Тому про таке його звихнене хобі знала тільки та єдина довірена особа, яка часто не оминала його хатину. Директор школи не раз уже пробував випихати її зі школи за пенсійним віком, але вступалися батьки і діти, які усі разом були її вихованцями уже впродовж кількох десятиліть.

Без Євстахії Миколаївни було неможливо уявити не те що школу, а й село, а то й цілий світ. При її материнській опіці і невичерпній мудрості на всі випадки життя кожен почувався затишніше у цьому карколомному бутті, до якого чи не щодня належало пристосовуватися заново, щоб не те що вижити, а навіть заснути найближчої ночі. А вона вміла бальзамом на душу гоїти рани, які наносила несамовита дійсність пригніченій свідомості цих беззахисних на рвійних вітрах перемін селян.

Днями вони зустрілися у магазині з Василем, і вчителька аж світилася, викликаючи його подалі від нашорошених людських вух.

— Щось таке, здається, сталося, як ти завше пророчив, — почала в полоні хвилювання, як першокласниця, яких перейшло через її руки тисячі. — Вилучила в одного випускника цей зошит. Хоча як вилучила. Він навіть зрадів, що я взяла почитати. Над ним у школі трохи кепкують. Софоклом прозивають, а він тішиться. Дивний такий. Як не від світу цього.

Мало сказати — волосся стало дибки. Від чтива, акуратно виведеного школярським почерком, аж диміло від вулканічного виверження. В Академії наук академіки очманіли б від такого дисертанта, а тут учень сільської школи… Дух захоплювало, і ставало аж страшно, що таки щось та відбувається у голові цього самородка.

Як було домовлено, Василь чекав їх у хаті. Батьків знав, але вундеркінд, як і всі без винятку діти, лише чемно вітався на вулиці «Слава Ісусу Христу». Був схожий на свого батька-комбайнера, але мав в очах щось таке, що намагалося охопити поглядом безмір.

Петрушка оглядав хлопчину, не приховуючи цікавості, що тому аж не по собі стало.

— Що шукаєте поза плечима? Крила? — по-дорослому пожартував дітвак.

Але тут було не до жартів. Василь, мабуть, перечитав у своєму житті книжок більше, ніж усі його односельці, разом узяті. Ковтаючи кожен новий пізнавальний трунок, він блаженствував від насолоди і від відчуття невтоленої спраги: Боже, невже можна було життя прожити й цієї книжки так і не прочитати? От чим чи ким була для нього книга. Але відчуття від зошита… було таке, неначе розсипався десь там у тенетах мільярдів нейронів вибудуваний світ, а на його місці цей задвірський Софокл будував кубик-рубик світу нового.

— І ти вважаєш, що закон Мура для постіндустріального світу — як закон Ньютона для класичної фізики, на якому тримається світ нинішній? — розпочав Василь, роз­махуючи зошитом.

— Не я один так вважаю. Зрештою, я не перший. Нас уже немало, хто вважає, що наше покоління розпочинає нову земну генерацію. Ми вже належимо до постлюдства, яке гряде.

— І ти вважаєш, що те, що гряде, дорівнює за значенням зародженню життя на Землі чотири мільярди років тому? І яку тобі ставлять оцінку у школі, коли ти про це розказуєш?

— Нікому я не розказую, бо ніхто не зрозуміє. Крім Євстахії Миколаївни і вас, можливо, тут нема з ким говорити. — Дитина промовляла ці слова, неначе співала пісеньку «Жили у бабусі два веселі гусі». — І не тільки у Задвірцях, а й на всій планеті. Хоча Україна не пасе задніх. Маніфест «Сага про космологічну долю людства» написаний українською мовою і українським автором. Значить, наша мова здатна виражати нову реальність, а на це спроможні одиниці із тисяч мов. Хоча куди моїм землякам до координат глобального Розуму. Вони тут тільки дивляться по ящику цю маячню депутатську, а про злети світової інтелектуальної думки ніхто й не чув. І чути не хоче чи не може.

Слухаючи це, можна було перехреститися. Бо це було диво. Хто проголошує нову Істину устами цієї дитини? То було диво, у яке не вірилося, якби воно не стояло перед тобою і не дивилося у вікно, виголошуючи геніальні сентенції, як банальні шкільні приписи із затвердженого міносвіти підручника із… А власне, з якого предмета? Немає такої науки ані у посібниках, ані у програмах академічних, бо на те воно й зветься нове знання, раз його ніде нема. І лише от щойно народжується, хоча він каже, що є книга, є маніфест.