Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

Буває таке вельми цікаве видовище, коли всі люди, що зібрались побалакати, дружно мовчать. Думають. Думати важче, ніж говорити. Думати — то взагалі найважча робота, доступна, однак, небагатьом. Урешті, на правах вчительки, що стоїть перед учнями, заговорила Євстахія Миколаївна:

— Я тебе завжди вважала найрозумнішим своїм учнем, Василю. А тепер от це диво. Дехто у школі вважає його диваком. Ні вчителі, ні учні не розуміють його, але я переконана, що перед нами — геній. Я так боюся за нього, тому й привела його до тебе.

Василь підійшов до підлітка і міцно потиснув йому руку.

— Знаєш, що я роблю? — спитав Софокла, посміхаючись.

— Знаю. Передаєте мені естафету, — відповів той прозаїчно, але навіть чинно.

— Знаю добре твого тата. Щоліта косить мою ділянку у полі. А тебе хоч і не знав донині, але зібрав на тебе досьє. Хочеш почути, яку склав на тебе характеристику? Давай слухай: «Асоціальність, низька комунікабельність, схильність замикатися у собі. Гранична самоповага, яскраво виражений індивідуалізм, небажання підкорятися будь-кому. Винятковий інтелектуальний потенціал, особливо у створенні смислових текстів — поєднання мистецьких здібностей із яскраво вираженим інтелектом. Непосидючість, високовольтна енергетичність, вмотивований егоцентризм. Гіпертрофована реакція на фальш, підлість, ідіотизм, що, за їхнім переконанням, є головними рисами навколишнього світу, у який вони потрапили. Підвищене почуття соціальної несправедливості, виняткова нетерпимість до будь-яких її проявів. Підвищене почуття відповідальності за всіх і вся. Усе їм навколо болить і нестерпно дратує у зв’язку із тотальною недосконалістю. Яскраво виражена інтуїція, яка зашкалює і дає змогу передбачати хід подій і встановлювати невидимий порядок речей, а особливо — чатуючі загрози та небезпеки. Вони вимагають точних і чесних відповідей на все, про що вони питають. Їм краще спілкуватися з дорослими, а не з дітьми, але ці дорослі мають бути ну хоча б не нижче середнього інтелектуального рівня. Серед ровесників вони виглядають, як Мауглі серед мавп. Вони не люблять, коли з ними сюсюкають, як із дітьми. Це вони на нас дивляться, як на дітей». Ну як? Перевели б тебе із такою характеристикою у наступний клас?

— Це ви не самі склали. Ви зачитали психологічний портрет дитини індиго. До речі, ви, пане, — такий самий. А відкрила нас і опис цей зробила Ненсі Енн. Індиго — це фіолетово-голуба барва. В ізотериці цей колір вважається кольором Розуму. І цей ореол я бачу у вас над головою, вуйку Василю. Ми з вами індиго, і ми врятуємо світ. І започаткуємо нове людство.

Ото довчителювалася на старості літ. Патріарх сільської освіти пропустила крізь своє серце цілу епоху, усіяну пречистими душами, які вилітали, як пташки із гнізда, з-під її опіки у світ широкий. Із тисяч своїх вихованців вона не зустрічала жодного разу бодай двох таких самих. Нехай не кожен — яскрава особистість, але у кожного її учня був свій характер, неповторний, як комбінація хромосом у її улюбленій біології. Але щоб таке виплодилося у національному загашнику, якими були їхні Задвірці…

— Мені мурашки біжать по тілу. Мені страшно коло вас, хлопці, — заламувала руки стара вчителька.

Але ті хлопці неначе не чули її вересків зі світу цього. Вони вже, дружньо поєднавши карколомні світогляди, понеслися у незвідану навіть для них далечінь.

— Ти тут часто цитуєш Курзвейла. А чому не пишеш, що буде у 2045 році? Не знаєш, що це за цифра? — Розмова набувала фахових обрисів.

— Як мені не знати? — стинав плечима Стас. — Це дата створення штучного розуму і можливість перенесення свідомості на небіологічний носій. Отоді й настане сингулярність — нове життя на планеті.

— І ти у це віриш? Хіба не заривається людина, пхаючись своїм куцим розумом у Божий Промисел?! Людський розум — це вершина творіння Всевишнього. Немає нічого складнішого і досконалішого, щонайменше в нашій Галактиці. Невже ми, лише подібні до Нього, зможемо це зробити? Адже це, синку, — практично безсмертя. Коли життя людини, — оскільки ми — це свідомість, а тіло — тільки адаптивна форма нашого перебування тут, на Землі, — коли життя уже не залежатиме від вмирання тіла.

— Я у це не тільки вірю, я про це вголос говорю. Мене за це навіть хотіли зі школи виключити, — бідкався Софокл. — Але мене це зовсім не хвилює. Усі ці шкільні підручники — просто полова.

— А з чого ти вчишся? — виходило уже імпровізоване інтерв’ю. — На книжки не можна нарікати.