Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

— «У процесі державотворення потребує акцентації національна актуалізація громадянина. Тирити. Тутуіровка. Титуальна нація не може реалізувати своє вершо. Верху. Верховенство. Самоусу. Самоухуряючись від носія». На х…я мені ця феня. Ви шо, садисти з мазохістами тут зібралися, щоб мене закопувати заживо!

— А чого ви розгубилися? Навіть дуже добре. Якби я продав цей відеозапис, ваш рейтинг злетів би на крилах, що Чарлі Чапліну і Юрію Нікуліну, разом узятим, і не снилося. Депутат Капець, продовжуйте.

— «Вноситься на плебісцить». Що за херня?! Де таке можна казать із найвищої трибуни? Плеб. Сцить. Точно. Так написано. Ти шо, Альона? Хто етот сцить? Та коли вже на то пішло, то можна сказать культурно — пісяє там, цюняє, як у нашому селі говорять, а не так грубо. Сцить. Мєлкой струйкой. Шо-то тут не так. Як каже наш спікер, законопроект сирий. Отправить у комітети. Пускай там допрацюють. Хто на кого там, ето. Фу, навіть повторять стидно. А ти з виду, Альона, дєвочка така культурна. І потом, є така практика, я в Європарламенті бачив, закон можна продвігать і без спіча. А електорат почує по ящику — за графу бореться депутат Капець. І цього хватить.

Далі Едік уже стояв перед останнім вибором, або перед застосуванням останнього патрона. Він рідко вдавався до цієї фрази, щоб не девальвувати її значимість, бо вона все-таки спрацьовувала, бо то була та єдина кувалда, якою можна було привести Гошу до пам’яті.

— Не хотів вам того казати, але мушу. Ви знаєте, що буде, якщо ви жодного разу не виступите? Я вам офіційно заявляю, що коли ви протягом каденції не будете виступати, за вас більше не проголосують.

— Напугав бабу… палицею. А мені й не надо.

— Що, вам мандата не треба?

То був виклик. Для депутата втрата місця під куполом прирівнюється до втрати життя. Бо яке воно життя, коли у тебе нема недоторканності? А сам ти знаєш себе як ніхто, тобто знаєш, що на тобі нема уже де печатку ставити. Що ти за діла свої грішні тягнеш на кілька довічних ув’язнень, навіть якби тобі відвели не одне, а кілька тих життів проплачені західні медики.

Про усе це думав заслужений політтехнолог СНД Едуард Карасяєв, бо збайдужіння до мандата депутата тягне і для його особистої фінансової безпеки непоправимі наслідки. Бо коли ці пітекантропи перестануть гнатися за мандатами, електоральні менеджери можуть взагалі вимерти, як мамонти. А небезпека для виживання виду — найгостріша рефлексія для примітивних створінь, які так наловчилися вигинати своїм хребтом, що усіляка повзаюча гидота може повчитися.

— Без мандата — нікак нільзя. Без мандата — як без мандата. І ні туди і ні сюди. — Гримаса на пиці нардепа розповзлася від вуха до вуха у самовдоволеній посмішці. — Але, братан ти мій дорогий, Едя, зарубай собі на носу — мандат я собі куплю. Ти поняв? Нема в Україні таких партій, у яких би чесний кандидат не міг собі купити мандата. Нема таких. Бо я тоже коє-шо в теорії шурупаю, хоча в основном із практики, бо шо то за партія, що мандатами не торгує? Таких партій не буває. Чим же вона тоді торгувать буде? Що у неї ще є, крім мандатів? Вона ж газом чи люмінієм торгувать не буде. Вона ж партія! У нас, щоб ти знав, по теорії: бізнес отдєльно, а політіка — отдєльно. Тому партія повинна торгувать мандатами, а ми от газом. Пожалуста. Усьо чин чинарьом. І Європа так каже, щоб отдєльно. А будеш себе гарно вести, і тобі, Едя, купимо. І Альонушці, якщо не буде мені всяку туфту пісь… підсовувать тіпа етого про екстацяльне право нації. Право на екстаз у нас з тобою, спічка ти моя цицьката. Точно куплю тобі місце в слєдующім созиві. Буде болєє комфортно, по-європейськи: з одного боку депутат Сікач жме на кнопку і бдить мою нєпрєкасаємость. А з другого боку — депутат Альонушка, до якої я прикасаюсь во всьо удовольствіє под столом мєж колєнок. А ви, шпана, будете вчить мене парла… парме… пурламентаризму. Будь він неладний. Вчить мене не надо. У мене за плечима — дві ходки і три созива. Но поговорім о вєчном. Не йде мені із голови. Я так думаю, Едік, вопрос серйозний. Умирать, так з музикой. Тут без попа не обійтись. А ти пока, Едя, повстрєчай отця нашого святого і намєкні йому случайно, так, мол, і так. Піраміда — діло непривичне. Шо він скаже? Ще ж не було у нас пірамід. Та ще й з елементами Наполеона.

— Не було, Петре Павловичу. Закладаємо перший ряд. З вас починаємо це благородне діло — хоронить слуг народу зі всіма почестями і на рівні європейських стандартів, — випалив і подався шукати клір.