Василь Базів - Брати, або Могила для «тушки»

— Я тобі, Едя, розкажу, пускай Альона послухає, вона наш человєк, як було в Союзі. А там графа була. Ще коли я на зоні парився, мені смотрящий говоре — шо ти хохол, Капєц, давай ми тебе сдєлаєм Кацапов. Будеш наш, нормальний кацап. А я вже тоді був жорсткий націоналіст і послав того москаля. А потом, коли я вже на приїсках промишляв, дивлюсь, як ті жиди один одного тримаються. Вверх пропихають. Бабло гребуть. Ото, думаю, в кого вчитися треба. Як жить і бабло варить. Умнєйша ж нація. Пішов я у горсовєт там у посьолку возлі Магадана, підсунув там у паспортному столі шо нада і питаю — ти, дєвчонка, мені біографію підправить можеш? Ото дивись — отут, де українець, напиши мені — єврей. Що то стоїть — я знаю. За незабезплатно. А вона мені: ти же, паря, даже не брюнет. А я їй отвєчаю, як ерудит. Ти, говорю, бачила на фресках отих євреїв, що за наказом фараона піраміди строїли? Ні черта ти не бачила у своїй Сібірі. Вони ж там усі білі. Точнєє, рижі. П’ять тисяч лєт назад. Рижі євреї — ото настоящі євреї. Но вона усомнілась. Але каже — раз ти такий умний, то з тебе, як з блондіна бандеровского, двойной тариф. І пішов я з новим паспортом до нашого главного, етого Фельдмана. Говорю, приймай в компашку, я ваш. Масон расовий. За паспортними даними. Ну він гмикнув так, а через місяць примірно десь зве мене на ковьор і каже: ти, Капєц, с огньом не грай. Провірили наш мосад твою родословну. Ти такий єврей, як я ефіоп. Більше ніколи в жизні так не роби, бо наші можуть тобі башку відірвать. С етім не шутять.

— І правильно сказав, у них з цим строго. — Едіку подобалося, що його праця не пропадає марно, раз такі непересічні аналітичні здібності демострує його клієнт у вкрай складному національному питанні. — Он був у мене серед клієнтури один депутат, що навпаки, від єврейства відмовлявся, а сам — як із Біблії персонаж, — репетує під преторією Пілата «Распни Його! Распни!». Так його знаєте, як взули любавицькі хасиди за батькопродавство? Тому й треба, щоб була графа. Щоб був порядок у всі часи у злободенному питанні, яким є питання національне. Щоб був порядок у законодавчому порядку, і його наводить народний депутат Петро Капець своїм законопроектом. Альона, давай спіч. Проведемо генеральну репетицію. Я підготував на моніторі картинку Верховної Ради.

— Ну ти дайош, Едя. — Гоші дресирування починало подобатися.

— А що ви думали, Петре Павловичу, що ми задурно ваш хліб їмо? Ви сідаєте тут, а ми монтуємо трибуну. А далі моделюємо сам спіч.

— То єсть як?

— А дуже просто. Ви читаєте, а ми будемо корегувати вашу промову і шліфувати до блиску. Простіше пареної ріпки.

Але нардеп якось неприродно наче здувся. Читати-писати. Ого, коли це було. Не можна людину от так з бухти-барахти заставляти робити те, що їй не під силу.

Був же ж недавно випадок, коли Голова Верховної Ради під час офіційного робочого візиту у Черкаську область потрапив у музей Тараса Григоровича Шевченка у його рідному селі. Походив, послухав екскурсовода, а потім на виході дітки піднесли керівнику парламенту букет квітів і попросили зробити пам’ятний запис у Книзі відгуків поважних гостей. А гість справді — хоч куди. Перший раз у Шевченкову хату прийшов голова парламенту держави, за яку боровся великий Кобзар.

Як правило, такі фокуси протокольна служба передбачає, і вождю наперед виводять на папірчику геніальні слова на віки, які він акуратно, буква за буквою, переписує у меморіальну книгу. А тут протокол і церемоніал дали маху. Не подбали про шпаргалку. Мусив спікер сам писати. А по лінії лінгвістики він недалеко втік від Гоші.

І що ж він там понаписував. Дотепні вчителі місцевої школи взяли цей зразок світоча парламентського розуму і віддали на педагогічну експертизу. Там зробили висновок, що з таким розумовим рівнем учня середніх класів не рекомендується продовжувати навчання у восьмирічній школі і рекомендується віддати такого невдаху у спецінтернат для розумово недорозвинутих.

— Подожди. Як отак с ходу читать? Непривично. Давно я нічого не читав. — Бували моменти, коли Капцеві справді здавалося, що йому каюк. — Коли то було, коли я вчився читати. У ПТУ при Тобольській зоні. Ото всі мої університети, як у Альоші Пєшкова. Далі усе воно заочно. Інститут, аспірантура. Все у турботах державних, все у ділах раді народа. Вчився заочно, а там читать необізатєльно. Мало практики. От тебе, Едік, кинь у газовий бізнес. Та прогориш, як сливка в гімні, без практики. Нужна практика. Труд во всьом. Труд создав чєловєка із мавпи. Це точно, коню понятно і без Маркса.