Інґеборґ Бахман - Синхрон

Міранда в задумі каже:

Я все сприймаю на слух, мені має подобатися голос, інакше нічого не вийде.

Але хіба вона не стверджує, що любить тільки гарних людей. Ніхто не знає більше гарних людей, ніж їх знає Міранда, бо для неї краса переважає будь-які інші якості. Якщо її покинуть, а Йозеф збирається її покинути, то це означатиме, що Анастасія, власне, гарніша або надзвичайно гарна. Це пояснення будь-яких перемін у Мірандиному житті.

(Розумієш, Берті? Вона була просто гарніша за мене.)

То про що Йозеф вів весь час мову, таки ж знову про неї, якщо вона не помиляється.

Це ж дуже, дуже рідко, каже Йозеф.

Так? Думаєш? Міранда досі не розуміє, що він сказав. Вона дедалі менше його слухає.

Так, каже він, з тобою це, власне, можливо.

Тож он куди він хилить, і Міранда вперше за кілька тижнів знову дивиться на нього. Так, так, цю жахливу невинну брехню вона перетворить на правду. Чи він не розуміє? Дружба… Йозеф, вона і дружба?

Так, каже Міранда, не така це вже й рідкість, дружба. А вразлива, інша, не така велична Міранда не в змозі себе стримати: Боже мій, чи цей чоловік дурний, та він попросту дурень з дурнів, невже він взагалі нічого не бачить, і так буде довіку, і чому єдиний чоловік, який мені подобається, мусить бути таким!

Йозеф ніби між іншим заявляє, що вони, звичайно, підуть разом у неділю на концерт. Для Міранди це вже далеко не звичайно. Але оскільки Стасі в неділю мусить до чоловіка, ще раз «узгодити» щодо дитини, то їй зостається одна неділя.

Що, четверта симфонія Малера, ще раз? — каже вона.

Ні, не четверта, шоста, як ж казав, шоста. Пам’ятаєш Лондон? Так, каже Міранда, до неї повертається віра, вона ще раз слухатиме Малера з Йозефом, і Стасі не зіпсує їй ні звуку і не хапне в неї Йозефа на сходах філармонії, поки буде зайнята в неділю, поки «узгоджуватиме».

Після концерту Йозеф таки йде до Міранди і йде так, ніби не востаннє. Сказати він їй не може, через кілька тижнів вона зрозуміє, вона така розсудлива. Він помаленьку взуває черевики, тоді шукає краватку, зав’язує й поправляє її з відсутнім поглядом, ні разу не глянувши на Міранду. Наливає собі сливовиці, стоїть біля вікна й дивиться вниз на табличку: І. Блютґасе. Мій простодушний янголе. Якусь мить тримає Міранду в обіймах, торкається вустами її волосся і не в змозі щось бачити чи відчувати, крім «Блютґасе». Хто з нами так чинить? Що ми чинимо одне з одним? Йому ж хочеться Міранду цілувати, але він не може, думає, що й досі відбуваються страти, це — страта, бо все, що чиню, — злочин, вчинки — це, власне, злочини. А його янгол дивиться на нього широко розплющеними очима, не заплющує їх допитливо, начебто Йозеф має ще щось останнє, чого він ще не збагнув, і врешті дивиться з виразом, який його ще більше спопеляє, бо виправдовує його й милує. Йозеф знає, що більше ніхто так на нього не дивитиметься, що Анастасія так на нього не дивитиметься, а тому заплющує очі.

Міранда не пам’ятає, коли захряснулись двері, чує тільки, як брязнули двері внизу в гаражі, горлання десь далеко в кнайпі, п’яних на вулиці, вступний акорд до радіопередачі, і Міранді більше не хочеться жити посеред цієї веремії шуму, світла й темряви, зі світом її пов’язує лише стугонливий біль у голові, від нього стискаються очі, що довго були розплющені. Що вона востаннє бачила? Вона бачила Йозефа.

У Зальцбурзі, в кафе «Базар» вони зустрічаються знову. Анастасія заходить з Йозефом як пара, а Міранда тремтить тільки тому, що в Стасі такий сердитий чи нещасливий вигляд, та що з нею, та що ж мені… Й Міранда, яка завжди підхоплювалась і летіла до Йозефа, чує, як він каже щось насмішкувате, веселе, після чого Стасі простує насуплена далі і простує до неї. Поки Йозеф, втікаючи, — але ж не від неї? — мусить потиснути руку старому гофратові Перши, а тоді ще Альтевюлам і всій тій ватазі, Міранда схоплюється, зашарівшись, з місця у своїх сандалях і летить незграбно до зблідлої Стасі й, поцілувавши її в щоку і почервонівши від нещирості й напруження, мурмоче:

Як я за тебе рада, і за Йозефа, звичайно, так, листівка, так, дякую, одержала.

Йозеф протягує їй недбало і всміхаючись руку, привіт, а Стасі великодушно каже:

Ой Йозефе, міг би Міранду вже й цьомкнути. Міранда вдає, ніби нічого не почула, відступає назад, тягне Анастасію за собою, шушукає й шепоче, дедалі червоніша на обличчі, розумієш, слухай, такий розгардіяш у цьому Зальцбурзі, ні, ні, нічого такого, але зараз Ернст, мені треба, він несподівано, ти розумієш. Скажи Йозефові, якось так делікатніше, ти ж умієш.