Інґеборґ Бахман - Синхрон

Міранда втрачає багато там, де іншим відбирають лиш якусь частку, і вона незворушно простує, ні на кого не наштовхуючись. А якщо й зіштовхнеться з кимось, то лише помилково, суто випадково, з власної провини. Вона могла б давати на службу Божу за здоров’я всіх водіїв, які її не збили, щодень ставити свічку св. Флоріанові, що не згоріла квартира через припалену цигарку, яку вона десь кладе, шукає і дякувати Богові знаходить, хай та й випалила вже дірку в столі.

Прикро, звичайно, так, трошки прикро, що в Мірандиній квартирі так багато плям, пропалених місць, перегорілих конфорок, зіпсутих каструль. Але завжди все закінчується добре, і коли Міранда відчиняє двері, бо хтось подзвонив, і в них несподівано стоїть незнайомий чоловік, то їй щоразу щастить. Це або дядько Губерт, або її давній друг Роберт, і вона кидається на шию дядькові Губертові і Робертові чи ще комусь. Це хоч і може бути якийсь гендляр чи грабіжник, убивця Новак чи маніяк, який і досі наводить жах на жінок у першій дільниці, але до Міранди додому на Блютґасе, на Криваву вулицю, приходять тільки найкращі друзі. Інші знайомі, яких Міранда так і не впізнає, на якихось заходах, на вечірках, у театрах і концертних залах, оточують не некомунікабельну Міранду своєю незримою присутністю або гаданою відсутністю. Вона просто не знає, чи доктор Бухер кивнув до неї головою на знак привітання чи, однак, не привітався, і може бути, судячи зі зросту і статури, що то був пан Ланґбайн. Вона не може сказати напевно. У світі алібі й контролю Міранда розв’язує загадки, не загадки всесвіту, звичайно, а цілком незначущі: оцей ось контур — це пан Ланґбайн, чи все таки ні? І далі таємниця. Де інші хочуть мати ясність, Міранда відступає, а навіщо, в цьому сенсі вона взагалі не має ніяких амбіцій, і де інші підозрюють існування якихось таємниць, потайки, в усіх і в усьому, для Міранди існує лише таємниця, що чи хто в неї тепер перед очима. Вистачає відійти метрів на два, і світ уже непроглядний, людина непроглядна.

У філармонії її обличчя найменш напружене з усіх, оаза спокою, в залі, де жестикулюють і бачать її зо два десятки осіб і де вона нікого не бачить. Вона навчилася приховувати нервозність у приміщеннях, де люди окидають одне одного поглядом, оцінюють, занотовують, викреслюють, уникають, приглядаються. Вона не перебуває десь далеко у мріях, вона просто відпочиває. Бо що для інших спокій душі, те для Міранди — спокій очей. Її рукавички тихенько вислизають і падають під крісло. Міранда відчуває щось на нозі, перелякалась, що ненароком провела рукою по нозі сусіда, й мурмоче: пардон. Ніжка від крісла закохалась у Міранду. Йозеф підносить програмку, Міранда непевно всміхається і намагається тримати ноги рівно і прямо. Пан доктор Бухер, який не є паном Ланґбайном, а паном Копецьким, сидить ображений три ряди позад неї й не може зрозуміти, в чому причина нерішучості цієї жінки, задля якої він колись ледь не все, та таки все…

Йозеф запитує:

Ти взяла окуляри?

Звичайно, каже Міранда й порпається в торбинці. Здається, що вона мала ще й рукавички, але про це Йозефові вона ліпше не казатиме, ні, окуляри, диво та й годі, їх вона таки забула у ванній, мабуть, чи прямо біля дверей у коридорі або в іншому пальті чи, Міранда не розуміє, але жваво каже:

Ні, слухай, не взяла. Але нащо вони мені на концерті.

Йозеф мовчить, зворушений черговим підтвердженням своєї магістральної думки про Міранду: мій простодушний янголе.

Для Міранди інші жінки не мають вад, істоти, в яких не росте волосся ні на верхній губі, ні на ногах, у всіх гарні зачіски, щойно з перукарні, шкіра гладенька й без пор, у них немає прищів, і пальці не жовті від нікотину, ні, лише вона веде одиноку боротьбу за свою досконалість з маленьким дзеркалом у руках, яким колись користувався Йозеф для гоління, і в якому вона бачить те, що, їй хочеться сподіватись, Йозеф милосердно не зауважуватиме. Але потім, поуправлявшись у самокритиці, підходить до доброзичливого бідермаєрівського дзеркала в спальні і вважає, що «непогано», «може бути», не так уже й зле, і вводить себе в оману, бо живе поміж десятка можливостей ввести себе в оману, поміж сприятливими і несприятливими можливостями балансує вона щодень крізь життя.

За добрих часів у Міранди три пари окулярів: дорогі сонцезахисні в золотій інкрустованій чорним оправі, тоді легко затемнені дешеві для дому й резервні, в яких хилитається одне скельце і які їй, кажуть, не пасують. До того ж, вона їх замовила, мабуть, за старим рецептом, бо бачить у них «повз».