Інґеборґ Бахман - Синхрон

Бувають часи, коли всі три пари враз кудись діваються, зникають, губляться, і тоді Міранда не знає, що їй робити. Йозеф уже о восьмій ранку приходить від себе з Принц-Ойген-Штрасе й перериває всю квартиру, сварить Міранду, підозрює домогосподарку і сантехніків, але Міранда знає, що ніхто не краде, що це все вона. Оскільки Міранда не толерує дійсності, і все ж не може існувати без кількох базових речей, то дійсність часом вдається до невеличкої помсти. Міранда це розуміє, підморгує по-змовницьки предметам, антуражеві довкола себе, і дивна зморшка, де її ще загалом не мало б бути, від напруженого заплющування й розплющування очей, стає такими днями ще глибшою. Йозеф обіцяє, що вже йде до окуліста, бо Міранда не може існувати без окулярів, і вона йому дякує, стискає несподівано в обіймах, сповнена страху, і хоче щось сказати, але не тільки тому, що він прийшов і їй помагає, а тому, що він допомагає їй бачити, бачити далі. Міранда не знає, що їй бракує, і їй хочеться сказати, допоможи мені, допоможи! І без будь-якого зв’язку думає, вона, власне, гарніша за мене.

Того тижня, коли Міранда мусить чекати й не може виходити з дому, і втрачає контроль над розвитком подій, Йозеф двічі йде вечеряти з Анастасією, щоб проконсультувати її в питаннях розлучення. Після першого разу Стасі телефонує наступного ранку, після другого не телефонує.

Так, були в «Цезарі». Жах. Погано, погана їжа, і холодно їй було.

А Міранда не може нічого відповісти, бо для неї «Римський Цезар» найгарніше і найліпше місце у Відні, бо першого разу з Йозефом вони ходили саме туди вечеряти, і раптом чомусь це найжахливіше… Мірандо, ти мене чуєш? Ну, розумієш. А тоді були ще в «Едемі». В барі. Бридота. А публіка!

Вочевидь це мало бути щось нижче того поняття, яке має Стасі про публіку, але що? Міранда знову дихає спокійніше. Вона ніколи не була з Йозефом в «Едемі», маленьке полегшення. Чи вона лише вдає з себе таку, чи вона й справді така?

Після чергових півгодини докладних деталей Стасі запевняє: в кожному разі ти нічого не втратила.

Міранда б так не сказала, «нічого не втратила», бо побоюється, що за ці дні вона втратила все. Цей тиждень ніяк не закінчиться, і щодня настає вечір, і щовечора Йозеф зайнятий. Тоді окуляри вже готові, не минає й кількох годин, як він приносить їх від окуліста, але відразу знову біда. Міранда не знає, що робити, їй треба прилягти, почекати й порахувати, коли Йозеф уже буде на Принц-Ойґен-Штрасе. Нарешті він підносить слухавку, вона не знає, з чого почати, як йому сказати, що нові окуляри впали до вмивальника.

Так, слухай, прямо в раковину. Я наче неміч якась, не можу вийти з дому, не можу ні з ким зустрітися. Розумієш.

Йозеф через пів-Відня повідомляє:

Оце так сюрприз. Але ж ти вже часто виходила без окулярів.

Так, але. Міранда не може сказати нічого переконливого. Так, але, але тепер інакше, раніше я мала їх принаймні в торбинці.

Не мала ти їх у ніякій торбинці. Я тебе прошу!

Але невже ми через це будемо, шепоче Міранда, прошу, яким ти голосом…

А який у мене голос?

Інакший. Власне, інакший.

І оскільки Йозеф нічого не каже, вона швидко додає:

Так, коханий, я піду, лише почуваюсь дуже невпевнено, вчора я ледь не, так, майже, не цілком, зомліла, справді, це якийсь жах, приміряла резервні. Все «повз», спотворено. Ти ж розумієш, правда.

Коли Йозеф отак мовчить, це означає, що він не розуміє.

Мені жаль, але я не бачу жодної логіки, каже Йозеф інакшим голосом і кладе слухавку.

Міранда сидить перед телефоном, винна. Ось вона знову дала Йозефові привід, але до чого? Чому окуляри падають мені до вмивальника, чому Йозеф і чому світ, о Боже, це ж неможливо. Невже у Відні немає інших ресторанів? Невже Йозефові конче було йти з нею до «Римського Цезаря»? Чому Міранда мусить плакати, чому мусить мешкати в темній печері, йти вздовж книжкових полиць, притулятись обличчям до книжкових корінців та ще й до всього натрапити на «De l’Amour». Після перших здоланих із надзусиллями двадцяти сторінок паморочиться голова, вона глибше вгрузає у крісло, книжка на обличчі, й перекидається з кріслом на підлогу. Світ почорнів.

Оскільки Міранда знає, що окуляри впали до вмивальника невипадково, оскільки вона мусить кидати Йозефа і ліпше кине його з власної волі, то починає підводитись. Вправляється в перших кроках на шляху, який веде до кінця, що вона його констатуватиме одного дня, сліпа від страху. Про те, що вона зводить Йозефа з Анастасією, вони не повинні знати, а Стасі тим паче, а тому вона мусить вигадати якусь історію для всіх, якусь стерпнішу й гарнішу, ніж справжня: тож їй на Йозефові ніколи не залежало, оце найважливіше, вона вже починає вивчати цю роль. Йозеф — приємний, добрий, давній друг і не більше, і вона буде рада, вона вже давно знала. Вона лише не знає, що ті двоє насправді роблять і які в них наміри, як далеко у них уже зайшло і на який кінець вони її прирекли. Міранда телефонує до Ернста, і через кілька днів він, підбадьорений, розмовляє з нею телефоном. Зі Стасі вона прохоплюється кількома незрозумілими натяками, тоді невиразними ствердженнями: Ми з Ернстом, я б так не сказала, ні, а хто так каже? Ні, щоб цілком кінець, та це ж, я тебе прошу, тобі ж я можу, завжди було щось більше, ніж просто так собі, як то часто буває, ти ж розумієш… І щось мурмоче, ніби вже й так забагато сказала. Спантеличена Анастасія довідується, що Міранда досі крутить з Ернстиком і про це знову ніхто ні сном ні духом у цьому місті, де начебто всі про всіх усе знають.