Інґеборґ Бахман - Синхрон

Франціска хоч і розуміла, що Лео взагалі ніколи не хвилюється, у будь-якому разі не через матір, а тому її розповіді про відвідини слухав завжди відсторонено, проте це перше усвідомлення вона в собі якось потамувала. Про негаразди з коліном вона йому, на жаль, все ж таки розповіла, але старій пані заприсяглася, що не сказала ні слова, бо Лео справді відреагував роздратовано, а потім, задобрюючи Франціску, сказав, що через таку дрібницю йому справді немає чого їхати в Гітцінґ. Скажи їй, тут він швидко вжив кілька медичних термінів, хай купить собі те і те, й нехай якомога менше щось робить і рухається. Франціска слухняно купила ліки, а в Гітцінґу сказала, що потайки, не називаючи прізвищ, поговорила з асистентом свого чоловіка і він їй отак порадив, але як їй самій без допомоги доглядати стару жінку, цього вона не знала. Вона вже більше не насмілювалася запитати про це в Лео, бо когось наймати коштувало грошей, а тому опинилася поміж двох фронтів. З одного боку — стара пані Йордан, яка про це не хотіла нічого чути, з другого — Лео Йордан, хай і з цілком інших причин, попросту не хотів нічого слухати. Коли запалення коліна загострилось, вона кілька разів йому збрехала, що начебто йде до перукаря, насправді ж їхала в Гітцінґ, прибирала маленьке помешкання й навозила всього, що тільки могла, купила радіоприймача, однак потім їй стало трохи не по собі, бо Лео все одно зауважить такий видаток, тому швиденько все ще раз переоформила і скористалась своїми дрібними заощадженнями на рахунку, про який було домовлено, що це її недоторканний резерв на екстрений випадок, який, сподівалася вона, ніколи не настане, і в кожному разі на якийсь серйозний екстрений випадок грошей все одно не вистачить, бо вона поділила зі своїм братом невеликі статки, що залишилися після смерті батьків, окрім хатини у Південній Каринтії, що поволі занепадала. Потім зателефонувала до лікаря на сусідній вулиці й попросила його якийсь час полікувати стару пані, його послуги знову оплатила зі свого недоторканного резерву і, що найважливіше — цьому лікареві вона не сказала, хто вона така і хто така стара пані, бо це б зашкодило авторитетові Лео, а його авторитет був важливий також і для Франціски, але набагато жертовнішими були помисли старої пані, бо ж вона не може вимагати від свого знаменитого сина, щоб той ще й оглядав їй коліно. Ціпка брала вона ще й до того, але після історії з коліном вона без нього вже справді не могла обійтись, а тому, коли їй інколи треба було щось у місті, то Франціска їздила з нею. Непросто було ходити зі старою жінкою по крамницях, одного разу їй треба було купити всього-на-всього гребінця, але вже більше не було таких гребінців, як «за її часів», і хоча стара пані була достатньо ввічлива й гідно поводилась у крамниці, вона все одно рознервувала маленьку продавчиню, коли, подивившись з недовірою на цінники, не втрималась і таки шепнула Францісці голосно до вуха, що ціни тут грабіжницькі і що краще піти кудись-інде. Продавчиня, позаяк не знала, якою складною проблемою для старої пані була купівля гребінця, грубо відповіла, що за іншими цінами немає нічого і ніде. Франціска збентежено вмовила матір, взяла гребінця, який їй сподобався, старій пані здавалося, що він коштує цілий маєток, швидко заплатила й сказала: це вам подарунок від нас на Різдво, наперед. Ціни всюди справді шалено зросли. Стара пані не мовила жодного слова, вона відчувала свою поразку, а що тут було казати, якщо ціни таки справді грабіжницькі і якщо раніше такий гребінець коштував два шилінги, а сьогодні — шістдесят, тоді вона вже більше нічого не розуміє в цьому світі.

Коли тема про «доброго сина» вичерпалася, Франціска дедалі частіше скеровувала розмову на саму стару пані, бо знала про неї мало, лише що батько Лео дуже рано помер, від інфаркту чи від інсульту, раптово, на сходах, і мабуть, уже дуже давно, бо якщо порахувати, то ця жінка вже майже п’ятдесят років як удова, спочатку ще впродовж багатьох років заклопотана тим, щоб виростити єдиного сина, а потім стара пані, про яку вже ніхто не піклувався. Про своє заміжжя вона ніколи нічого не розповідала, хіба що у зв’язку з Лео, в якого, властиво, було дуже тяжке життя, без батька, і вона, одержима Лео, не проводила жодних паралелей до Франціски, котра рано втратила обох батьків, бо тяжко велося лише її синові, а потім, власне, виявилось, що не так уже й тяжко йому було, бо далекий родич, двоюрідний брат, оплачував йому навчання, той Йоганнес, про якого Франціска ще мало що знала, хіба що кілька принизливих, критичних фраз про того родича, що купається в грошах і веде гультяйське життя, тепер уже старшого, з усілякими примхами чоловіка, який трошки знається на мистецтві, колекціонує китайські лаковані вироби, властиво, один з отих дармоїдів, що бувають у кожній сім’ї. Що він був гомосексуалом, Франціска також знала, була хіба що трохи вражена, що Лео, який вже через свою професійну діяльність мав би ставитися нейтрально та по-науковому до гомосексуальності та до всіляких інших явищ, про цього двоюрідного брата розходився так, начебто той був винний у тому, що має предмети мистецтва, гомосексуальність та успадковані гроші, але тоді Франціска ще так захоплювалася своїм чоловіком, що крім легкого збентеження більше нічого не відчула. І їй стало легше, як стара пані, коли розмова якось знову звелася до тих тяжких часів, їй сказала, що Лео був, власне, безмежно вдячний і дуже допоміг цьому Йоганнесові, який мав тоді великі особисті проблеми, що про них ліпше й не згадувати. Стара пані трохи вагалась, а потім, набравшись відваги, перед нею сиділа все ж таки дружина психіатра, сказала: ви, властиво, мусите знати, Йоганнес — сексуал.