Інґеборґ Бахман - Синхрон

Франціска обережно віддала брошку, і стара пані знову злякалась. Але прошу вас, Франціско, не кажіть нічого Лео, про брошку, він про неї нічого не знає, він може рознервуватись, а я собі так думаю, якщо захворію, то продам її, щоб його не обтяжувати ще більше. Франціска трохи налякано й водночас міцно обняла стару пані. Не смійте цього робити, пообіцяйте мені, що ви ніколи її не продасте. Ви нас геть не обтяжуєте!

Її це так збентежило, що дорогою додому вона робила безліч непотрібних пересадок, невже ця стара жінка буде змушена продавати цю брошку, тоді як вони з Лео тратять багато грошей, подорожують, запрошують гостей, вона собі обмірковувала, як би то сказати Лео, але щось її стримувало, це був перший слабенький сигнал, бо стара пані, нехай вона й мала свої примхи і дещо перебільшувала, все ж таки в чомусь мала рацію, а тому вдома Франціска не сказала ні слова, а тільки висловила радість, що в матері все чудово. Перед поїздкою на конгрес до Лондона вона потайки вклала угоду з одним гаражем, який давав на прокат автомобілі й висилав на замовлення таксі, заплатила завдаток, а перед від’їздом сказала до старої пані: нам спала на думку одна ідея, бо вам не можна самій далеко ходити; тепер щоразу викликайте таксі, це майже нічого не коштує, це просто послуга одного колишнього пацієнта, але нікому про це не розказуйте, передовсім Лео, ви ж його знаєте, він не любить, коли ви йому вдячні і таке інше, і їдьте собі до міста, якщо вам щось треба, кажіть, щоб таксі зачекало, і кажіть, щоб вас возив тільки пан Пінайдер, молодший. Він загалом не знає, що його батько лікувався в Лео, лікарська таємниця, знаєте, я саме від нього, і пообіцяйте мені, заради Лео, що не відмовитесь, нам так буде спокійніше. Спочатку стара пані мало користувалася послугами таксі, і Франціска, повернувшись з Англії, її насварила, бо з ногою ставало чимдалі гірше, а стара пані, звичайно ж, ходила до крамниць пішки, одного разу навіть їздила трамваєм до центру, бо в Гітцінґу майже нічого немає, і Франціска енергійно, як до неслухняної дитини, сказала, щоб цього більше ніколи не було.

Часи розмов про Кікі, про життя молодої гувернантки у Відні перед Першою світовою і до заміжжя також минули, і часом розповідала лише Франціска, особливо коли поверталася з Лео з якоїсь поїздки, приміром, про те, яку чудову доповідь виголосив Лео на конгресі і що спеціальний відбиток він передав ось для матері. Стара пані, напружившись, з великими зусиллями прочитала назву: «Значення ендогенних та екзогенних факторів у разі появи параноїчних та депресивно забарвлених психозів у колишніх в’язнів концентраційних таборів та біженців». Франціска запевнила, що це лише маленька частина набагато більшої роботи, над якою він працює, а вона йому допомагає, ймовірно, це буде найзначніша і перша вагома праця в цій галузі, значення, яке тепер ще важко оцінити.

Стара пані якось ураз замислилась, вона, звичайно, не розуміла ваги цієї праці, а може, й узагалі нічого з того, що робив її син. Потім, що було дивно, вона мовила: аби тільки не нажив собі ворогів, отут у Відні, і ще ось що…

Франціска розхвилювалася: це було б навіть дуже добре, окрім усього, це ще й провокація, і Лео нікого не боїться, бо в нього одне-єдине важливе завдання, яке виходить далеко за межі наукового значення.

Так, звичайно, що так, мовила швидко стара пані, та й захищатися він уміє, а вороги завжди будуть, коли ти знаменитий. Я згадала одного тільки Йоганнеса, але це було вже так давно. Знаєте, що він півтора року перед закінченням війни був у концентраційному таборі? Франціска була здивована, вона цього не знала і не розуміла зв’язку. Стара пані нічого не хотіла казати далі, але все ж почала. Для Лео тоді було трохи небезпечно мати родича, який, ну ви знаєте. Звичайно, сказала Франціска. Це її трохи збентежило, бо стара пані часом мала дивну звичку про щось розповідати і водночас не розповідати, і це її збивало з пантелику, хоча вона раптом перейнялася гордістю, що хтось із родини Лео перейшов через щось таке жахливе, і що Лео з тактовності і скромності нічого їй про це не розказував, навіть не казав, на яку небезпеку він, як молодий лікар, наражався. Цього дня стара пані більше не хотіла нічого розповідати, а лише мовила, без будь-якого зв’язку: чуєте?

Що?

Собаки, сказала стара пані. Раніше в Гітцінґу не було стільки собак, я знову чула, як вони гавкали, вночі вони теж гавкають. Пані Шенталь по сусідству має тепер пуделя. Але він не часто гавкає, він милий собачка, я її бачу майже щодня в крамниці, але ми тільки вітаємось, у неї чоловік без вищої освіти.