Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Так про що будемо говорити? — повторюю я.

— Про зникнення Пола Овена, — нагадує мені детектив.

— О, так. Що ж, я нічого не чув про те, що він зник… — я змовкаю, потім намагаюся засміятись. — Принаймні в «Пейдж сикс» не писали.

Кімболл ввічливо посміхається.

— Гадаю, родина не хоче це розголошувати.

— Їх можна зрозуміти.

Я киваю на склянку та пляшку, яких він не торкнувся, і дивлюсь на нього:

— Лайму?

— Ні, дякую, — відповідає він. — Справді.

— Точно? — кажу я. — А то лайм завжди можна принести.

Кімболл робить коротку паузу, потім каже:

— Кілька базових питань, які потрібні мені для досьє, гаразд?

— Давайте, — кажу я.

— Скільки вам років? — запитує він.

— Двадцять сім, — кажу я. — У жовтні виповниться двадцять вісім.

— Де ви вчилися? — він щось записує.

— Гарвард, — відповідаю я. — Потім бізнес-школа Гарварду.

— Адреса? — питає Кімболл, дивлячись лише у свій записник.

— Вест-Сайд, Вісімдесят перша вулиця, п’ятдесят п’ять, — говорю я. — Комплекс «Американські сади».

— Непогано, — він вражено підводить на мене очі. — Дуже непогано.

— Дякую, — мені це лестить, я всміхаюсь.

— Це не там живе Том Круз? — питає детектив.

— Так.

Я стискаю перенісся. Раптом доводиться міцно заплющити очі. Я чую голос детектива:

— Вибачте, з вами все добре?

Я розплющую очі, вони сльозяться.

— А чому ви питаєте?

— Здається, ви… нервуєте.

Я дістаю з шухляди пляшку аспірину.

— «Нуприну»? — пропоную я детективу.

Кімболл спочатку дивно дивиться на пляшку, потім — на мене, і хитає головою.

— Емм… ні, дякую.

Він дістає з кишені пачку «Мальборо» і неуважно кладе її поряд з пляшкою води, щось видивляючись у записнику.

— Погана звичка, — відзначаю я.

Він дивиться на мене, бачить, що я не схвалюю, і сором’язливо посміхається.

— Знаю. Перепрошую.

Я дивлюсь на пачку.

— Тобто… мені краще тут не палити? — обережно питає Кімболл.

Я продовжую дивитись на пачку і думаю.

— Ні… думаю, цілком можна.

— Точно? — перепитує він.

— Без проблем.

Я викликаю Джин.

— Так, Патріку?

— Принеси, будь ласка, попільничку для містера Кімболла, — кажу я.

За кілька секунд вона так і робить.

— Що ви можете розповісти мені про Пола Овена? — нарешті питає детектив, коли Джин виходить із кабінету, поставивши кришталеву попільничку «Фортунофф» поряд із цілою пляшкою «Сан-Пеллеґріно».

— Ну, — я кашляю, проковтнувши дві пігулки насухо. — Я не дуже добре його знав.

— Наскільки добре ви його знали? — питає Кімболл.

— Я… навіть не знаю, — кажу я йому, майже чесно. — Він був частиною всієї цієї… Єльської історії.

— Єльської історії? — збентежено перепитує він.

Я мовчу, і гадки не маючи, про що говорю.

— Так… Єльської історії.

— Що ви маєте на увазі, яка… Єльська історії? — Кімболл заінтригований.

Я знову мовчу — що я маю на увазі?..

— Ну, по-перше, я думаю, що він, певно, був таємним гомосексуалістом. — Навряд чи, зважаючи на те, як він любив дівчат. — Нюхав чимало кокаїну… — Я змовкаю, а потім непевно додаю: — Ця Єльська історія.

Я впевнений, що це звучить дивно, але більш нічого придумати не можу.

В офісі стає дуже тихо. Кімната раптом здається тісною, страшенно спекотною, і хоча кондиціонер працює на повну, повітря здається несправжнім, підробленим.

— Отже… — Кімболл безпорадно дивиться у свій записник. — Ви нічого не можете розповісти про Пола Овена?

— Ну, — зітхаю я, — гадаю, він жив впорядкованим життям. — І загнаний у глухий кут, припускаю: — Він… збалансовано харчувався.

Я відчуваю, що Кімболл розчарований.

Він запитує:

— Якою він був людиною? Окрім… — він затинається, всміхається фальшиво. — Окрім того, що ви вже сказали.

Як описати йому Пола Овена? Зухвале, зарозуміле, життєрадісне мудило, яке постійно ухилялося від того, щоб оплатити рахунок «У Нелл»? Сказати, що я, на жаль, володію інформацією про те, що у його пеніса було ім’я, і це ім’я — Майкл? Ні. Спокійніше, Бейтмене. Я, здається, посміхаюсь.

— Сподіваюся, це не перехресний допит, — примудряюся сказати я.

— А вам так здається? — питає детектив.

Мені здається, що це згубне питання, та це не так.

— Ні, — обережно кажу я. — Не дуже.

Мене бісить, що він знову щось записує, жує кінчик ручки, а потім питає, не дивлячись на мене:

— Де Пол зависав?

— Зависав?.. — перепитую я.

— Так, — каже Кімболл. — Ну, розумієте… зависав.

— Зараз подумаю, — кажу я, постукуючи пальцями по столу. — «Ньюпорт». «У Гаррі». «Флютіз». «Індокитай». «У Нелл». Клуб «Корнелл». Нью-Йоркський яхт-клуб. У таких місцях.