Брет Істон Елліс - Американський психопат

Кімболл виглядає збентежено.

— У нього була яхта?

Я відсторонююсь, тоді спокійно кажу:

— Ні. Він просто там зависав.

— А де він вчився? — питає детектив.

Пауза.

— А ви не знаєте?

— Хотів перевірити, чи знаєте ви, — каже Кімболл, не дивлячись на мене.

— Ну… Єль, — повільно говорю я. — Так?

— Так.

— А потім — бізнес-школа в Колумбійському, — додаю я. — Здається.

— А до того? — питає він.

— Якщо я правильно пам’ятаю, Сент-Пол… Тобто…

— Ні, нічого. Це не так важливо, — вибачається Кімболл. — Інших питань у мене немає. Здається, тут жодної зачіпки.

— Слухайте, я… — м’яко й тактовно веду я. — Я просто хочу допомогти.

— Розумію, — каже він.

Ще одна тривала пауза. Детектив щось записує, але, здається, не важливе.

— Можете сказати про Овена ще щось? — питає він, мало не сором’язливо.

Я розмірковую, потім непевно кажу:

— Нам обом було по сім років у 1969.

Кімболл усміхається.

— Мені теж.

Я вдаю, що справа мені цікава, і питаю:

— У вас є якісь свідки чи відбитки пальців…

Він втомлено перебиває мене.

— Він лишив повідомлення на автовідповідачеві, сказав, що поїхав до Лондона.

— Ну, так, може, і поїхав, га? — з надією питаю я.

— Його дівчина так не вважає, — рівним голосом відповідає Кімболл.

Навіть не намагаючись це осягнути, я думаю, якою ж дрібнотою Пол Овен був у вселенському порядку.

— Але… — Я замовкаю. — Хтось бачив його в Лондоні?

Кімболл дивиться у свої записи, перегортає сторінку, потім підводить на мене очі.

— Насправді так.

— Гм-м-м, — кажу я.

— Ну, такі речі важко точно встановити, — визнає він. — Якийсь… Стівен Г’юз каже, що бачив його там у ресторані, але я перевірив, і виявилося, що він переплутав Г’юберта Ейнсворта з Полом, тож…

— О, — кажу я.

— Ви пам’ятаєте, де були в той вечір, коли Пол зник? — Кімболл дивиться в записник. — Це було двадцять четвертого червня.

— Боже… здається… — Я думаю. — Я, певно, повертав відеокасети до прокату.

Я відсовую шухляду столу, дістаю свій записник і продивляюсь записи за грудень.

— У мене було побачення з дівчиною на ім’я Вероніка…

Я брешу, вигадую геть усе.

— Чекайте, — каже Кімболл, збентежено дивлячись у свої записи. — У мене… не так написано.

У мене напружуються м’язи стегон.

— Що?

— Я отримав іншу інформацію, — каже він.

— Ну… — Я заплутався, мені страшно, «Нуприн» гірчить у животі. — Я… чекайте… А яку інформацію ви отримали?

— Зараз подивимось.

Детектив гортає сторінки записника, щось знаходить.

— Кажуть, ви були з…

— Чекайте, — я сміюсь. — Я міг помилитись.

У мене змокла спина.

— Ну… — Кімболл зупиняється, потім питає: — Коли ви востаннє бачились з Полом Овеном?

— Ми ходили… — «Боже, Бейтмене, придумай що- небудь…» — Ходили на новий мюзикл, він тоді тільки почався… «О, Африко, відважна Африко», так він називався. — Я судомно ковтаю слину. — Шоу — просто обреготатись… і все по тому. Здається, ми вечеряли «У Орсо»… Ні, в «Петалумі». Ні, «У Орсо». — Пауза. — Я… фізично бачив його востаннє біля банкомата. Не пам’ятаю, якого саме… той, що біля, гм, «У Нелл».

— Того вечора, коли він зник? — питає Кімболл.

— Я не впевнений, — кажу я.

— Здається, ви щось наплутали з датами, — каже він, дивлячись у свої записи.

— Як? — питаю я. — А де, на вашу думку, Пол був того вечора?

— Згідно з його записами, підтвердженими його секретаркою, він вечеряв із… Маркусом Хальберстамом, — каже детектив.

— І? — питаю я.

— Я його допитав.

— Маркуса?

— Так. Він це заперечує, — каже Кімболл. — Хоча спочатку був не такий впевнений.

— То Маркус все заперечив?

— Так.

— Ну, а в Маркуса є алібі? — тепер я значно уважніший до його відповідей.

— Так.

Пауза.

— Справді? — питаю я. — Ви впевнені?

— Я перевіряв, — каже Кімболл із дивною посмішкою. — Він чистий.

Пауза.

— О.

— То де ви були? — сміється він.

Я теж сміюсь, хоч і не дуже розумію чому.

— А де був Маркус?

Це вже майже регіт.

Кімболл продовжує всміхатись і дивиться на мене.

— Він був не з Полом Овеном, — загадково каже він.

— То з ким він був? — я досі сміюсь, але мені паморочиться в голові.

Кімболл розгортає свій записник і вперше дивиться на мене з певною ворожістю.

— Він був у «Атлантиді» з Крейґом Мак-Дермоттом, Фредеріком Дібблом, Гаррі Ньюменом, Джорджем Батнером і… — Кімболл робить паузу і підводить на мене очі, — …з вами.

Я сиджу в цьому офісі й думаю про те, скільки тіло розкладатиметься тут. Зазвичай, коли я сиджу в цьому офісі, ось про що я думаю. Реберця в ресторані «Червоний, гарячий і синій» у Вашингтоні, округ Колумбія. Чи варто мені поміняти шампунь? Яке сухе пиво [136] Пиво з ненасиченим смаком, слабким присмаком та високим вмістом спирту. найкраще? Чи не переоцінюють дизайнера Білла Робінсона? Що не так з АйБіЕм? Максимальні розкоші. «Грати жорстко» — це прислівник? Крихкий мир в Ассізі. Електричне світло. Втілення розкошів. Максимальних розкошів. На цьому вилупку той самий клятий костюм «Армані», що й на мені. Як просто було б злякати до смерті цього довбня. Кімболл навіть не підозрює, наскільки я відсторонений зараз. У кабінеті нема нічого живого, але він усе одно робить нотатки. Коли ви закінчите читати це речення, десь у світі злетить або сяде реактивний лайнер боїнг. Випити б зараз пива «Пілзнер Урквелл».