Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Це добре.

Джин посміхається (мені що, це сниться?) з полегшенням.

— Слухай, — кажу я і намагаюся зосередитись на ній. — Чого тобі насправді хочеться від життя?

Потім згадую, як вона розводилась про кар’єру в торгово-банківській сфері, і додаю:

— Тільки коротенько, підсумуй. І не кажи, що тобі подобається працювати з дітьми, гаразд?

— Ну, я б хотіла подорожувати, — каже вона. — Може, повернутися до навчання, але, направду, не знаю… — Вона задумливо змовкає і дуже щиро каже: — Я нині на такому етапі життя, коли здається, що в мене стільки можливостей, але я… не знаю… я не впевнена.

— Гадаю, людям потрібно усвідомлювати свої обмеження, — і потім, зненацька, питаю: — У тебе є хлопець?

Джин сором’язливо посміхається, червоніє і відповідає:

— Ні. Нічого такого.

— Цікаво, — буркочу я.

Моє меню розгорнене, я вивчаю сторінку з сьогоднішніми комплексними обідами.

— А ти з кимось зустрічаєшся? — несміливо питає Джин. — Я про серйозні стосунки.

Я вирішую замовити рибу-лоцмана з тюльпанами та корицею й уникаю питання, зітхнувши:

— Я хочу, щоб у мене були змістовні стосунки з особливою людиною.

І перш ніж Джин наважиться відповісти, питаю, що вона хоче замовити.

— Думаю, дорадо, — каже вона і, зиркнувши у меню, додає: — З імбирем.

— Я буду рибу-лоцмана, — кажу я. — Останнім часом мені починає подобатись… риба-лоцман, — і я киваю.

Згодом після посередньої вечері — пляшки дорогого каліфорнійського каберне совіньйон та порції крем-брюле на двох, я замовляю склянку портвейну за п’ятдесят доларів, а Джин — еспресо без кофеїну. Коли вона питає, чому ресторан називається саме так, я розповідаю їй, нічого не вигадуючи — хоча є така спокуса, подивитись, у що вона зможе повірити. Сидячи з Джин у темряві «Аркадії», легко повірити, що вона проковтне будь-яку маячню, яку я їй згодую, — закоханість у мене позбавила її сили, і ця беззахисність видається, на диво, нееротичною. Я можу навіть говорити про те, що підтримую апартеїд, і вона знайде причини теж підтримати його і навіть інвестувати великі гроші в расистські корпорації, я…

— Аркадія — це античний регіон Пелопоннесу в Греції, заснований у 370 році до нашої ери. Він був повністю оточений горами. Головним містом був… Мегалополіс, центр політичної активності та столиця Аркадської конфедерації… — я роблю ковток портвейну, густого, міцного, дорогого. — Протягом грецької війни за незалежність її було зруйновано… — Я роблю паузу. — В Аркадії поклонялись Пану. Ти знаєш, хто такий Пан?

Джин киває, не зводячи з мене очей.

— Його свята були схожі на свята Бахуса, — розповідаю я їй. — Ночами він розважався з німфами, але любив і… лякати подорожніх удень… Звідси й походить слово «пан-іка».

Бла-бла-бла. Я дивуюся, що це збереглось у моїй пам’яті, підводжу очі від портвейну, на який задумливо витріщався весь цей час, і посміхаюся Джин. Вона довго мовчить, спантеличена, непевна, як краще відповісти, але зрештою вона дивиться мені просто в очі й каже, затинаючись, схилившись до мене над столом:

— Це… так… цікаво.

Це все, що вона каже, все, що вона може сказати.

Одинадцята тридцять чотири. Ми стоїмо на тротуарі перед помешканням Джин у Верхньому Іст-Сайді. Її швейцар обережно дивиться на нас, і це заповнює мене неназваним жахом, його погляд з холу пронизує мене. Небом розсипані зорі, на кілька миль, вони мерехтять і пригнічують мене, це важко знести. Джин знизує плечима і киває у відповідь на мою фразу про форми тривожності. Схоже, що в неї проблеми з формулюванням своїх думок, наче вона намагається раціонально проаналізувати, хто я такий насправді, а це, звісно, неможливо — до… цього… нема… ключа.

— Вечеря була чудова, — каже Джин. — Дуже тобі дякую.

— Їжа насправді була посередня, але на здоров’я, — знизую плечима я.

— Може, зайдеш, вип’єш чогось? — запитує вона, надто вже буденним тоном.

Хоча я критично ставлюся до такого підходу, це не означає, що я не хочу піднятись до неї, але ж щось мене зупиняє, щось вгамовує жагу крові — швейцар? Освітлення в холі? Її помада? Я починаю думати, що з порнографією значно менше ускладнень, аніж з реальним сексом, і саме ця простота робить її такою приємною.

— У тебе є пейот [134] Галюциногенний кактус. ? — питаю я.

Пауза, Джин збентежена.

— Що?

— Так, жартую, — кажу я. — Слухай, я хочу подивитися Девіда Леттермана, так що… — Я мовчу, сам не розуміючи, чому вагаюсь. — Мені слід піти.