Брет Істон Елліс - Американський психопат

Понеділок, восьма вечора. Я сиджу в офісі, намагаючись розгадати недільний кросворд у «Нью-Йорк таймс», зі стереопрогравача грає реп — я силкуюся зрозуміти загадку його популярності, бо маленька приваблива білявка, з якою я познайомився в барі «Au» два дні тому, сказала, що слухає тільки реп. Хоча я згодом вибив з неї все лайно в чиїйсь квартирі в Дакоті (майже відрубав їй голову — і не сказати, що це було б незвично для мене), чомусь мені зранку не давав спокою її музичний смак, тож довелося зупинитись у «Тавер Рекордз» у Верхньому Вест-Сайді й купити дисків із репом на дев’яносто доларів. Однак, як можна було здогадатись, я розгубився: ніґери плюються огидними словами на кшталт «врубайся, бабоси, шмат». Джин за своїм столом, на якому стоси документів, які я просив її опрацювати. Сьогодні непоганий день: я дві години тренувався, перш ніж піти на роботу; у Челсі відкрився новий ресторан Робінсона Хірша, «Фінна»; Евелін лишила на автовідповідачеві два повідомлення, ще одне передала мені Джин — майже весь тиждень вона проведе в Бостоні; й найкраще — «Шоу Патті Вінтерс» зранку було з двох частин. Перша — ексклюзивне інтерв’ю з Дональдом Трампом, друга — репортаж про жінку, яка зазнала тортур. Сьогодні я маю вечеряти з Медісон Ґрей та Девідом Кемпіоном у «Кафе Люксембург», але о чверть на дев’яту я дізнаюся, що з нами вечерятиме Луїс Керрузерс, тож я телефоную Кемпіону, вилупку тупому, і кажу, що не прийду. Тоді кілька хвилин думаю, чим зайняти решту вечора. Виглянувши з вікна, я зрозумів, що за кілька хвилин небо над містом геть повністю потемніє.

До мого кабінету заглядає Джин, тихенько постукавши в напіввідчинені двері. Я вдаю, що не помітив її, хоча й не знаю чому, бо почуваюсь я доволі самотньо. Вона підходить до мого столу, я досі дивлюсь у кросворд, не знімаючи вайфарери, трохи збентежений, не маючи на те причин.

Джин кладе папку на стіл і питає:

— Кросворд розв’язуєш?

Вона ковтає «у» в слові «розв’язуєш» — жалюгідний жест удаваної близькості, неприємний укол нав’язаної дружби. Я киваю, не дивлячись на неї.

— Може, допомогти? — знову питає Джин, обережно обходячи стіл до місця, де я сиджу, і схиляється над моїм плечем, щоб допомогти.

Я вже вписав у всі клітинки слова «м’ясо» та «кістка», і вона ледь чутно зойкає, помітивши це, а от побачивши на столі цілу купу переламаних надвоє олівців, старанно збирає їх і виносить з кабінету.

— Джин? — кличу я.

— Так, Патріку? — вона знову заходить, намагаючись приховати свій ентузіазм.

— Хочеш повечеряти зі мною? — питаю я, досі дивлячись у кросворд, і обережно витираючи «м» в одному з численних м’яс, якими заповнений мій кросворд. — Тобто якщо ти… нічим не зайнята.

— О ні, — надто швидко відповідає Джин і додає, зрозумівши, що поспішила: — У мене наче нема планів.

— Як добре все збігається, — кажу я і дивлюсь на неї, опустивши вайфарери.

Вона тихенько сміється, але це звучить якось вимушено, незручно, і мені не стає від цього менш нудотно.

— Думаю, так, — знизує вона плечима.

— У мене є квитки на концерт… «Мілла Ванілла», можемо піти, якщо хочеш, — буденно кажу я.

Джин збентежено питає:

— Справді? Чий концерт?

— «Мілла… Ванілла», — повільно повторюю я.

— «Мілла… Ванілла»? — ніяково перепитує вона.

— «Мілла… Ванілла», — кажу я. — Здається, так вони називаються.

— Не впевнена, — каже Джин.

— Щодо концерту?

— Ні… щодо назви. — Вона зосереджується і каже: — Здається, вони називаються… «Міллі Ваніллі».

Я роблю довгу паузу, потім кажу:

— О.

Джин стоїть там і киває раз.

— Байдуже, — кажу я (у мене все одно нема квитків). — До концерту все одно кілька місяців.

— О, — каже вона і знову киває. — Гаразд.

— Слухай, куди підемо? — я відкидаюсь на спинку стільця і дістаю з горішньої шухляди стола «Заґат».

Джин мовчить, боїться щось сказати, бо сприймає моє питання як тест, який їй треба пройти, потім, не певна, що це правильна відповідь, пропонує:

— Куди тобі хочеться?

— Ні, ні, ні, — посміхаюсь я, гортаючи буклет. — Може, давай, куди тобі хочеться?

— О, Патріку, — зітхає вона. — Я не можу приймати такі рішення.

— Ну, давай, — наполягаю я. — Куди тобі хочеться.

— О, я не можу, — вона знову безпорадно зітхає. — Я не знаю.

— Ну ж бо, — знову наполягаю я. — Куди ти хочеш піти? Усе, що захочеш, тільки скажи. Я можу провести нас будь-куди.

Джин довго думає, а потім, відчувши, що час спливає, сором’язливо питає, намагаючись мене вразити: