Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— А ким ви були для нього? Я часто ставив собі це запитання...

— Можна сказати, колега, яка стала подругою. Я теж була психіатром, і за тих часів, коли він іще неприховано практикував, багато чула про його відважні подвиги. Тоді я з ним зв’язалася і попросила дозволу супроводжувати його заради обміну досвідом. Він одразу погодився: йому було приємно, що хтось зацікавився ним самим і його методом. Треба визнати, що твій батько, Алане, був генієм, хоча його методи були досить... специфічними.

— Але ви згодні, що це безумство — штовхати власного сина на самогубство тільки заради того, щоб мати привід потім підставити йому плече? Я міг не прийти, міг скористатися іншим способом...

— Не міг. За тобою ретельно стежили...

Щось у всій цій історії мене непокоїло й глибоко зачіпало, але що — я визначити не міг.

Раптом один спогад промайнув у мене в мозку.

— Катрін... того дня, коли ми вперше зустрілися, я був... у жахливому стані.

— Знаю.

— Але Ігор мене... спонукав стрибнути. Присягаюся. Він так і сказав: «Давай, кидайся — чого стоїш?»

Катрін сумно посміхнулася.

— Ах, це... У цьому весь Ігор! Він дуже добре тебе вивчив, знав усе про твою особистість і чудово розумів, що дати тобі наказ стрибнути — це кращий засіб уберегти тебе від стрибка.

— Ну... а якби він помилився? Адже ризик був величезний...

— Бачиш, до такої людини, як він, нам ніколи навіть не наблизитися. Він усе життя йшов на ризик. Але твій батько знав людей краще, ніж вони самі себе знали. У нього була приголомшлива інтуїція. Він завжди безпомилково відчував, що потрібно сказати в потрібний момент. І ніколи не помилявся.

Дощ ущух. Сад осяявся світлом, відбитим у мокрому свіжому листі. Із відчинених вікон долітав вітерець.

Ми ще довго говорили про мого батька. Насамкінець я подякував Катрін за довіру. Вона назвала мені день похорон. Треба взяти відпустку. Уже біля дверей вітальні, виходячи, я затримався й обернувся.

— Ігор знав... про моє обрання?

Катрін підвела на мене очі й кивнула.

Мене мучило одне запитання, але я соромився його поставити.

— А він... пишався мною?

Вона знову відвернулася до вікна, помовчала і глухо відповіла:

— Того вечора я зайшла до нього по тому, як мене телефоном сповістив про це Владі. Сам він не встигав приїхати. Коли я увійшла, Ігор сидів за фортепіано. Він не обернувся до мене, але припинив грати, щоб мене вислухати: він зрозумів, чому я прийшла. Я повідомила йому про твою перемогу, але він сприйняв звістку мовчки, навіть не поворухнувся. Я трохи почекала й підійшла до нього.

Катрін помовчала й додала:

— У нього в очах стояли сльози.

Є в житті періоди, насичені подіями і почуттями, і їх неможливо ні пояснити, ні назвати точним словом. Моя зустріч з Одрі вписалася саме в такий період, і без того напружений. Яке щастя було знову її знайти і закрити нарешті дужки нашої болючої розлуки. Я мов на небі літав, дізнавшись, що весь цей час вона кохала мене. Я був щасливий, вражений тим, що знову бачу її, чую її голос, можу до неї доторкнутися, обійняти... Ми заприсяглися ніколи більше не розлучатися, що б не сталося. Звичайно, ми обидва багато говорили про Ігоря, і обидва плакали. Вона розповіла про своє дитинство поруч із ним, а я — про недовгі, але тісні взаємини, які зв’язали нас. Ми обидва заново пережили всі мої тривоги, усі випробування, яким він мене піддавав, і всі надзвичайні пригоди, що породила ця історія.

Ігоря поховали на кладовищі Сен-Женев’єв-де-Буа, відспівування відбулося в соборі Святого Олександра Невського.

Більшість присутніх на похоронах були одне з одним не знайомі, виняток становила група слуг. Ніхто не розмовляв, люди просто прогулювалися тінистими алеями кладовища в очікуванні прибуття тіла. Жінки були в переважній більшості, причому багато хто з них — дуже красиві — прийшли в яскравих сукнях, а не в жалобі.

Потім принесли труну, і всі інстинктивно скупчилися навколо неї. Труну несли четверо чоловіків у чорному. За ними йшов Владі, ведучи на повідку навдивовижу спокійного Сталіна.

Ми рушили довгою мовчазною вервечкою зеленими просторами цього прекрасного і хвильного місця. Над безмежним спокоєм світило яскраве сонце, шелестіли берези, смолко пахли ялини, до яскраво-синього неба стриміли вузлуваті гілки сосен. Біля повороту алеї мені раптом стислося серце. Перед нами стояло фортепіано. За клавіатурою сидів незнайомий молодик зі слов’янськими рисами обличчя і великими вологими блакитними очима. Він заграв, і кришталеві звуки розсипалися в тиші. Натовп застиг, умить захоплений почуттям. Одрі притулилася до мене. Мелодія лилася, чергуючись із невтішними акордами, і була вона такої краси, що розбивала душевну броню найсильніших, торкалася їхніх сердець і вела за собою в ті краї, де панувала скорботна відчуженість.