Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Так це він умовив Одрі мене кинути?!

Я був вражений. Як він міг учинити так мерзотно?

— Вона довго не піддавалася на вмовляння, але Ігор умів переконувати. Він довів, що це у твоїх інтересах, і обговорив із нею час, протягом якого вона зникне з твого життя. Я дуже шкодувала, що Одрі вступила в гру: вона для цього занадто цілісна натура.

— А коли я одного разу побачив, як вона виходила...

— Вона прийшла, щоб послати його до біса і сказати, що більше не може і що все це — цілковита нісенітниця. Ігор виторгував іще трохи часу. Алане...

Ця історія роздратувала мене. Я відчував, як у мені здіймається глухий гнів.

— Але як він міг...

— Алане...

— Але ж це підло — грати людськими почуттями!

— Алане...

— А якби вона за цей час зустріла когось іншого?

— Алане...

— Адже це означає взяти на себе величезний ризик...

Катрін викрикнула, щоб я її почув:

— Ігор був твоїм батьком, Алане!

Її голос гучною луною розлетівся вітальнею і назавжди вкарбувався в мій мозок. Навколо запала тиша. Розум мій перевернувся під натиском безладних думок і почуттів.

Катрін застигла на місці, теж розгублена, не зводячи з мене очей.

— Батьком...

Я затнувся, не в змозі вимовити нічого зрозумілого.

— Я не знаю, говорила тобі мама чи ні, — лагідно продовжувала Катрін, — але людина, яка відвезла вас в Америку, не була твоїм батьком...

— Та ні... Я знав... Знав...

— За багато років до знайомства з тобою Ігор погодився надати притулок дочці хворої служниці. Вона була матір’ю-одиначкою, і на ті п’ятнадцять днів, що вона провела в лікарні, дівчинку не було з ким залишити. Дівчинці було приблизно стільки ж років, скільки й тобі. Відважна, сповнена життя, кумедна дитина... Малá — а вже особистість, та ще й яка! Ігор був підкорений. Він, який ніколи не цікавився дітьми, проводив із нею всі дні. Вона стала для нього справжнім відкриттям, безцінним життєвим досвідом. Коли мати виписалася з лікарні й забрала дитину, Ігор наполіг на тому, щоб і далі про неї піклуватися. Він грав роль хрещеного батька, покровителя і продовжував піклуватися про дівчинку, коли вона виросла і особливо коли її мати переїхала. Поява в його житті маленької дитини послужила пусковим механізмом: Ігор раптом згадав, що сам мав стати батьком і що його дитина, швидше за все, нічого про нього не знає. Його почав мучити сором. Було нестерпно усвідомлювати, що його єдина дитина живе десь далеко від нього. І він кинувся тебе розшукувати, підключивши всі доступні йому засоби, влаштувавши справжню великомасштабну операцію. Але з таким самим успіхом можна було шукати голку в сіні... На те, щоб знайти твої сліди, пішло понад п’ятнадцять років. І треба ж було, щоб випадок привів тебе просто до нього і ти, сам того не знаючи, оселився зовсім поруч...

— Випадок...

— А потім він довго зволікав, тижнями вичікував на потрібний момент... Напевно, тут були сором і боязкість... Присвятивши стільки часу пошукам і опинившись раптом поруч із тобою, він злякався — йому бракувало мужності поглянути тобі в очі. Він боявся, що ти його відштовхнеш, що ти не пробачиш... Адже він кинув вас із матір’ю ще до твого народження. У якийсь момент я навіть вирішила, що він зовсім до тебе не наблизиться, що він остаточно відмовився від цієї думки. Потім він налагодив стеження за тобою — тебе вели постійно. Він вечорами безперервно читав звіти і знав про тебе все: усі твої почуття, страхи і розчарування.

Але Владі не міг ходити за тобою повсякчас: рано чи пізно ти б його викрив. І тоді він попросив долучитися свою опіканку. Вона погодилася. Але Ігор, за його здатності все контролювати, не міг передбачити, що із цього вийде. Дів­чина, походивши за тобою і поспостерігавши, пристрасно в тебе закохалася й відмовилася складати рапорти...

— Не кажіть мені, що...

— Так...

— Одрі?

Катрін мовчки на мене подивилася й кивнула.

Одрі... О Господи... Опіканкою Ігоря була Одрі!

— Ось тоді він і зважився... прибрати тебе до рук. Я думаю, для нього це був спосіб позбутися почуття провини. Адже не він виростив тебе. До того ж треба було виправити ситуацію, що вийшла з-під контролю... Він розшукував тебе п’ятнадцять років, і тієї миті, коли він уже був готовий з’явитися у твоєму житті, ти раптом душею і тілом кинувся в обійми дівчини. Можливо, він підсвідомо хотів іще якийсь час зберігати тебе для себе... Що стосується мене, то я не дуже підтримувала його ідею стати твоїм покровителем. На мою думку, це могло сильно ускладнити ваші стосунки, коли ти нарешті усе дізнаєшся. Але він не взяв цього до уваги і вчинив по-своєму. Як завжди...