Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Штатний шофер, якого президент мав за посадою, уже чекав, щоб мене відвезти. А мені було смішно й дивно. Я розвалився на м’якій шкірі заднього сидіння, а навколо нас, на вулиці Ріволі, усі водії сиділи, нервово вчепившись у кермо. Я раптом відчув себе важливою персоною і здивувався, піймавши себе на тому, що стежу за поглядами водіїв, коли ми зупинилися на світлофорі. Що я хотів побачити? Ушанування? Можливо... Захоплення? Сказати по правді, на мене ніхто не звертав уваги. Усі були стурбовані тим, щоб проскочити з одного ряду в інший, обігнавши при цьому сусіда. Через габарити нашої машини ми в цій грі потрапляли в розряд невдах, і нас усі обганяли...

Цікаво, на що я сподівався? Чи я сам захоплювався коли-небудь тим, у кого був особистий шофер? Та ні, звичайно... Ще одна ілюзія. Шукати визнання таким способом — марна справа. Яким чином захоплення інших може компенсувати брак самоповаги? Те, що приходить ззовні, не в змозі залікувати рани нашого внутрішнього «я»... І мені раптом страшенно захотілося повернутися до завдання, яке дав мені колись Ігор: щовечора відзначати три вчинки, якими я міг би пишатися. Я припинив це робити, коли виявив, що Ігор — не той, за кого себе видає, і коли почалася та неможлива круговерть тривожних подій, яка змусила мобілізувати всю мою енергію.

Кількома хвилинами пізніше ми застрягли у величезному корку на майдані Згоди, і я пошкодував, що сиджу не в метро: я б хвилин за двадцять дістався до місця без жодних проблем!

Нарешті ми доїхали, і наш громіздкий седан зупинився біля чорної огорожі палацу. Небо затягло густими хмарами, із паркової вулиці повіяло деревною вологою. Занурений у сіру імлу замок був схожий на корабель-привид.

Я впізнав дворецького, який відчинив мені і, не сказавши ні слова, провів у велику вітальню. Негода затягла кімнату сумним серпанком. Усупереч звичному порядку в будинку світилося.

Катрін сиділа на дивані, скинувши на підлогу туфлі й поклавши ноги на подушку.

— Добридень.

Вона підвела на мене очі, але нічого не сказала, тільки кивнула головою. Я обвів очима кімнату. Катрін була сама. У напівтемряві закрите фортепіано здавалося чорною мармуровою плитою. Крізь відчинене в сад вікно я помітив, як листям дерев забарабанили перші краплі дощу.

— А де Ігор?

Жінка відповіла не відразу, відвівши очі.

— А... Ти дізнався його справжнє ім’я...

— Так.

Вона помовчала.

— Алане...

— Так.

Вона зітхнула.

— Алане... я мушу тобі сказати...

— Що?

Нарешті Катрін зібралася з духом, і я відчув, як вона вся стиснулася.

— Ігор помер.

— Помер?..

— Так. Учора вранці, від серцевого нападу. Служники нічого не змогли зробити, а швидка приїхала занадто пізно.

Ігор помер... Я повірити не міг. Немислимо, незбагненно... Тепер мої почуття до нього вирівнялися і пом’якшилися, але за літо я його сто разів ненавидів, сто разів ним захоплювався і сто разів його боявся. І таки ж це він звільнив мене від нашийника боязкості та зробив із мене людину, здатну жити повним життям. Помер... Я раптом умить зрозумів, скількома речами я йому зобов’язаний і... наскільки був невдячний. І тепер уже ніколи не зможу йому віддячити.

Смуток охопив мене, проникаючи в усі куточки мого єства. Навалилися тяжкість і втома. Старий лев покинув цей світ.

Раптово мозок пронизала думка: що ж, тепер відповіді на всі мої запитання зникнуть разом із ним?

— Катрін, можу я вас про щось запитати?

— Алане, я...

— Процес. Процес Франсуа Літтрека. Був Ігор винний чи ні?

— Ні. Тут йому не було в чому собі дорікнути.

— Але тоді навіщо він гіпнотизував суддів? Адже це було так?

Катрін сумно посміхнулася.

— Якби й було, я б не здивувалася. Отже, він уважав за краще впливати на суддів, а не виправдовуватися перед ними... Або просто зрозумів, що не зможе довести свою невинність. До того ж він майже не зустрічався з тим хлопцем, за яким невсипущо стежили. І якщо той наклав на себе руки, Ігор був ні до чого.

— А я? Адже наша зустріч на Ейфелевій вежі не була випадковою?

Вона подивилася на мене з теплотою.

— Ні, не була.

— Адже він спеціально заманив мене до своїх володінь?

Катрін мовчки кивнула.

У мене пересохло в роті. Вона його спільниця, вона була в курсі всіх його задумів і дозволила йому...

— Катрін, ви ж знаєте, навіщо йому знадобилася Одрі?

Вона відвернулася до вікна і задумливо заговорила, стежачи очима за струменями дощу, який із шумом падав на сад.

— Ігор знав про те, які близькі стосунки вас пов’язували, і розповів Одрі про свої плани щодо тебе. Він переконав її нібито випадково залишити в тебе статтю про самогубства й піти.