Лоран Гунель: Бог завжди подорожує інкогніто

Я підвів очі на тих людей, які сиділи в залі. Їх було дуже багато, але всі вони стали мені близькі. Я висловив їм усе, що було в мене на серці, і ні до чого було додавати щось іще. Я не відчував потреби завершити свою промову якимось продуманим оборотом і зірвати оплески. Та й, суворо кажучи, мій виступ не був промовою на публіку. Я просто висловив те, у чому був глибоко переконаний, поділився вірою в можливість іншого майбутнього. Кілька секунд я дивився на них у цілковитій тиші, і ця тиша мене більше не лякала. А потім пішов до свого самотного крісла. Директори сиділи за столом, потупивши очі й дивлячись у підлогу.

Голосування й підрахунок голосів тривали цілу вічність. Була вже восьма, коли я став президентом «Дункер консалтинг».

Що ближче я підходив до Ейфелевої вежі запашними алеями Єлисейських Полів, то вищою вона мені здавалася, нависаючи наді мною всією своєю масою. Освітлена пурпуровим світлом призахідного сонця, вона справляла величне і тривожне враження. Напередодні я виконав останнє завдання і тепер був вільний від зобов’язань, даних Ігорю. Отже, ми з ним могли мирно відсвяткувати перемогу. Однак вежа як була, так і залишилася для мене капканом старого лева. У мене виникло відчуття, що я знову потрапив у пастку, уже після того, як зумів із неї вислизнути.

Підійшовши до підніжжя Залізної Дами, я підвів голову й подивився на вершину. Мені одразу запаморочилося, і Вежа повільно захиталася. Поруч із нею я був таким маленьким і тендітним... Грішник, що стоїть навколішки перед гігантським представником Бога і благає про ласку.

Протовпившись крізь стрій туристів, я підійшов до південної опори і представився охоронцеві біля ліфта, що належить ресторану «Жуль Верн».

— На чиє ім’я у вас замовлено місце? — запитав він, звіряючись зі списком, який тримав у руках.

— Я до пана Ігоря Дубровського.

— Прекрасно, ходіть, будь ласка, за мною, пане, — відповів він, припинивши проглядати список.

Я пішов за ним службовими приміщеннями всередині опори. Він помахав рукою своєму колезі, який чекав разом із клієнтами. Ми пройшли повз нього й опинилися перед старим тісним ліфтом зі скла й заліза. Дверцята із шумом зачинилися, немов двері тюрми, і ми поїхали вгору крізь серце металевих конструкцій опори.

— Пана Дубровського ще немає. Ви прийшли першим.

Ліфт підіймався дедалі вище, до невидимих зірок, залишивши далеко внизу місто, яке розляглося під нами.

На верхньому поверсі в мене тьохнуло серце: я впізнав знайомий канал, яким простягався пучок товстих електричних кабелів. Долоні відразу спітніли. Охоронець провів мене до метрдотеля, і той прийняв мене вишукано ввічливо. Ми пройшли через ресторан до нашого з Ігорем столика, огородженого скляним бордюром, і метрдотель запропонував мені аперитив, щоб звеселити очікування. Я замовив Perrier .

У ресторані було затишно. Суворе оздоблення в чорно-білій гамі і вечірнє світло, що пронизує горизонтальними променями кожен куточок, створювали враження повітряної легкості. Деякі столики були вже зайняті, і до мене долинали уривки розмов чужою мовою.

Роззирнувшись навколо, я не зміг стримати тремтіння. Металеві балки були мені дуже добре знайомі. Вони нахабно сміялися наді мною, нагадуючи про мій розпач і колишні страждання. Від запаморочливого простору, який розгортався внизу, перехоплювало подих: здавалося, що ти висиш у хмарах. Зрештою, повернутися на місце, де пережив душевну травму, — справа добра. Я прийшов сюди не стерти з пам’яті минуле, а одягнути його в нову історію. І потрібно було заново перезняти стару кіноплівку, на якій події не те щоб стерлися, але вкрилися пилом.

Який же довгий шлях пройдено з того дня... Скільки труднощів і тривог пережито... Скільки разів окрилювала надія, скільки було ривків уперед... Звичайно, ні я, ні оточення не змінилися. Я залишився таким, яким був, та й як інакше? Але в мене виникло відчуття, що я звільнився від ланцюгів, які тримали мене, ніби човен на березі. Я переконався, що більшість своїх страхів я створював сам. Дійс­ність часом набирає вигляду жахливого дракона, який відразу ж зникає, варто лише сміливо глянути йому в очі. Завдяки Ігорю я приручив усіх своїх драконів, і тепер життя моє населене янголами.

Ігор... Ігор Дубровський. Ів Дюбрей. Тепер, коли наш договір утратив силу, чи на всі потаємні куточки його життя пролилося світло? Чи зрозумів я, що їм рухало, чи ні? І ким я тепер його вважаю? Усе ще колишнім психіатром, теж наполовину хворим?