Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Я консультант із найму на роботу, тобто я перебуваю в самому центрі «Дункер консалтинг». І сьогодні я прийшов сюди, щоб представити вам свою кандидатуру...

Не працює... звучить фальшиво...

— ...На пост президента. Я розумію весь тягар відповідальності цієї місії...

Зліва почувся глузливий голос: «Та цим тягарем тебе вже накрило!» — і новий вибух сміху. Дункер добре прорахував свої макіавеллівські глузування і дав добро на атаку. Механізм прийшов у дію: дрібні власники акцій закусили вудила. Мене їм запропонували в якості забавки, і вони були готові мене розтоптати. Вони вже заходилися білувати.

Найгіршим на світі для мене було стати посміховиськом. Це начисто позбавляло мене віри в себе, забирало всі надії. Я волів би витерпіти насильство, ніж глузування. Ворожий напад спонукає відповісти, а від глузування хочеться втекти. Ось і зараз: мені хотілося зникнути, провалитися крізь землю. Опинитися де-небудь далеко-далеко, неважливо де... Але це треба було негайно припинити! Будь-якими засобами, але змусити їх замовкнути...

Ситуація погіршувалася щомиті... Ось-ось пролунає свист... Сором захлеснув мене, і, забувши про написаний текст і про власні кровні інтереси, я підвів очі на ту частину трибуни, звідки лунали особливо лихі висловлювання, і підніс мікрофон до вуст. Губи відчули холод металу.

— Це я попередив про махінації Дункера!

Мій голос перекрив собою всі глузування, і в залі відразу настала тиша. Суцільна, оглушлива тиша. Нечувана для залу на п’ятнадцять тисяч осіб. Знущання поступилися місцем подиву. Блазня на сцені більше не було. Там стояв ворог, небезпечний супротивник, який зазіхнув на їхні заощадження.

Неймовірно, якої сили енергетичний заряд несе в собі заповнений людьми зал. Цей заряд приголомшує. Він перевершує всі індивідуальні емоції та думки людей, що зібралися, разом узяті. Причому група випромінює цю енергію відразу, єдиним променем. Стоячи сам на сам із п’ятнадцятитисячним залом, я відчував цей промінь, спри­йняв його глибинну вібрацію. Мить він вагався в точці нейтрального рівноваги, а потім різко хитнувся в бік ворожості. Ніхто не вимовив ані слова, а я фізично відчув цю ворожість, її можна було помацати, понюхати, лизнути... Вона мовчки, тяжко розливалася в повітрі загрозливими хвилями... Але, дивна річ, я більше не боявся її. Ось-ось мало статися щось таке, що було сильніше за неї, щось потойбічне, приголомшливе...

У цей момент душі всіх, хто мене оточував у цьому залі та придушував своєю величезною масою, виявилися пов’язаними одна з одною. Неважливо, що їх пов’язало: озлобленість, ворожість, розчарування... Вони об’єдналися — і це було головне... Я відчував, як від них виходить невидима енергія, немов вони були єдиним цілим. Це було захопливо, я відчував це самою серцевиною своєї істоти. Їхній безмовний союз хвилював, тривожив, заворожував, він був майже... прекрасний. Я стояв перед цими людьми абсолютно сам. Я заздрив їм, мені хотілося бути на їхньому місці, злитися з ними. І відмінності, які поділяли нас, здалися мені раптом геть незначущими, другорядними. Вони всього лише такі ж люди, як і я. Їм так само хотілося врятувати свої заощадження і забезпечити тили, як мені хотілося вижити. Хіба не одне й те саме непокоїло нас?

У мене в мозку, як очевидність, яка випала мені на долю, раптом пролунали слова Ігоря Дубровського. Філософська істина, яку мені слід було застосувати, не знаючи напевно, як це зробити.

Впусти в себе світ іншої людини — і вона тобі відкриється.

Впусти в себе світ іншої людини... Ми — не індивідуалісти, які зустрічають одне одного багнетами, ми звичайні люди, у нас однакові прагнення, однакові надії та одне бажання жити, причому жити якомога краще. А те, що нас розділяє, це так, незначні деталі у порівнянні з тим, що об’єднує. Адже всі ми — люди... Але як розділити з ними ці почуття, як їм пояснити?.. І як знайти в собі сили пояснити?

Перед моїми очима промайнув образ підвалу «Спіч-­майстер», і я знову відчув володіння собою, володіння аудиторією. Так я віднайшов ресурси. Я знав: якщо ризикну, то зможу ступити крок назустріч цим людям, висловити їм усе, відкрити свою душу...

Трибуна переді мною здалася мені бар’єром, перешкодою, втіленням того, що нас розділяє. Я простягнув руку, зняв мікрофон з підставки і обігнув трибуну, залишивши на ній свої записи. Я йшов до публіки, абсолютно беззбройний, у всій своїй уразливості. Ішов повільно, мене вело бажання об’єднатися із цими людьми. Мені було страшно, але страх потроху відступав, поступаючись місцем почуттю глибокої довіри, яке наро­джувалося в мені.