Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Мені раптом захотілося зникнути, полетіти, телепортуватися. Я щосили зберігав на обличчі байдужий вираз, тоді як усередині кипів сором упереміш із почуттям провини.

Залом прокотилася хвиля оплесків. Дункеру вдалося направити злість дрібних акціонерів на таємничого незнайомця, а сам він грав роль заступника, який прийшов відновити справедливість.

— Усе це скоро стане всього лише поганим спогадом, — продовжував він. — Навіть руйнівні циклони не можуть перешкодити траві вирости знову. Істина полягає в тому, що наше підприємство на підйомі, і наша стратегія обіцяє багато...

І він, із видом цілковитого задоволення собою, почав перераховувати переваги своїх стратегічних починань, підкреслюючи, що не відійде ні на крок, упроваджуючи їх у життя.

Він закінчив промову під оплески директорів і запрошених, що сиділи в кріслах по той бік столу. Досить солідна частина залу теж зааплодувала. Спокійно, як вождь, він чекав, поки зал затихне, і продовжив дуже спокійним і тихим голосом:

— Вийшло так, що останньої хвилини в нас намітився ще один кандидат... Кандидатура, скажімо так... дещо навіжена...

Я втиснувся в крісло.

— ...Оскільки ця людина перебуває в нас у штаті. Він іще молодий і працює в нас усього кілька місяців... Прийшов, так би мовити, просто зі шкільної лави.

Серед присутніх пролунали смішки. Я ще більше втиснувся в крісло. Я б віддав зараз що завгодно, лише б опинитися де-небудь в іншому місці.

— Я не зміг його відговорити, щоб ви не витрачали час даремно. Але зрештою сказав собі, що всім нам, після того що сталося на біржі, непогано буде посміхнутися одне одному. Якщо в нього немає відчуття сміховинності того, що відбувається, то в нас же почуття гумору залишилося...

Із залу почулися глузливі вигуки, і Дункер спокійно рушив на місце. На його вустах грала задоволена посмішка.

Мене просто приголомшила підлість і гидота останнього висловлювання.

Проходячи повз мене, він повернув голову і зміряв мене презирливим, сардонічним поглядом.

Не встиг він сісти на місце, як фінансовий директор узяв зі столу мікрофон.

— Отже, я передаю слово другому кандидатові в президенти, пану Алану Грінмору.

Я проковтнув, і всередині у мене все стислося, шлунок просто приріс до хребта. Тіло налилося свинцем, немов мене разом із кріслом закатали в бетон.

Іди. Треба йти. У тебе немає вибору. Вставай!

Я зробив над собою титанічне зусилля й підвівся. Усі директори повернулися до мене, у деяких на обличчях грала глузливість. Запрошені зі своїх крісел праворуч від мене дивилися так само. У мене перехопило подих, і я раптом відчув себе розчавленим і самотнім, жахливо самотнім.

Аркуші з доповіддю я затиснув у руці. Перші кроки до трибуни далися мені особливо важко. Я йшов сценою, а публіка дедалі більше наближалася. Господи, хоч би хто-небудь вимкнув у залі світло, чи що... І залишив би тільки прожектор, направлений на сцену... У промені прожектора мені було б легше: я б не бачив усі ці усміхнені обличчя, які витріщилися на мене, ніби на звіра в зоопарку.

Я йшов далі, і кожен крок був тяжким випробуванням. На мене тиснули сотні поглядів. Я, наче гладіатор, вийшов на арену назустріч левам, і мене споглядав спраглий крові плебс. Мені навіть здалося, що у міру мого наближення із залу почулися глузування. Утім, це могла бути гра хворої уяви...

Нарешті я дістався трибуни і тепер стояв у центрі сцени, у самому серці чудовиська, готового загарчати... Мішень для всіх поглядів... На смерть перелякана тінь самого себе...

Поклавши аркуші на пюпітр, я поправив мікрофон. Руки в мене тремтіли, серце шалено калатало, і кожен удар віддавався в скронях. Треба було обов’язково зібратися, перш ніж почати... Дихати... Дихати... Я подумки повторив перші фрази виступу, і вони раптом здалися мені непереконливими і неврівноваженими...

Із задніх рядів хтось крикнув: «Давай, хлопче, не тягни!» — і залом прокотилися смішки.

Коли з вас сміються двоє, це болісно, але коли їх три або чотири сотні, та ще на очах п’ятнадцяти тисяч глядачів, це нестерпно. Це слід було негайно припинити. Зрештою, для мене це питання виживання. Я зібрав усі сили й кинувся у вир.

— Пані та панове...

Мій голос, багаторазово посилений мікрофоном, здався мені якимось глухим, наче застряг у горлі.

— Мене звати Алан Грінмор.

Жартівник із заднього ряду не вгамовувався: «Грінмор — зелений та вмер!» Йому відповів вибух реготу, набагато потужніший, ніж спочатку. Один — нуль. Зло перемагало.