Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Це довго не протягне. Ви ж бачили: акції впали ще на одинадцять відсотків!

— Нічого страшного. Просто ще один великий акціонер продав свою частку. Тепер компанія складається тільки з дрібних власників, і це змушує нас переглянути свій підхід до неї. Тиску з боку великих інвесторів, які диктували свої закони, покладено край! Тепер ми всі як одна сім’я...

— Ви самі себе підставили, щоб вас з’їли з тельбухами. Я й півроку не дам до того дня, коли який-небудь конкурент у пику вам публічно оголосить про тотальний розпродаж акцій. Також не дам і п’ятнадцяти днів до моменту, коли з’явиться якийсь мажоритарний акціонер і вас відправлять у відставку.

— Тотальний розпродаж акцій нічим не загрожує. За тотального розпродажу зазвичай прагнуть перекупити акції в частини акціонерів за цінами, вищими, ніж на біржі. Але нагадую: вони голосували за мене вже після того, як я попередив, що акції будуть набирати обертів значно повільніше, ніж за вашого правління. Отже, вони приєдналися до проекту, відмовившись від надії на прибуток у короткі терміни. Ставлю на те, що вони договору не порушать і не піддадуться на заманливий спів сирен.

— Ви просто не хочете бачити найпростіших речей. Вони не втримаються. Коли йдеться про гроші, людина слабка.

— Ви так і не зрозуміли, що ситуація змінилася. Ваші акціонери плювати хотіли на долю компанії. Їм потрібен був тільки прибуток — ось і вся мотивація. Тому ви й стали рабом рентабельності їхніх укладень. Усі, хто залишився зі мною, тепер об’єдналися навколо справжнього проекту компанії на основі філософії цінностей. Їм немає ніякого сенсу відмовлятися від цих цінностей. Вони залишаться.

Дункер дивився на мене геть розгублений. Я розгорнув теку, яка лежала на столі, дістав звідти аркуш і простягнув йому.

— Ось, візьміть, це ваш новий контракт. Тримач контракту той самий, із тією лише різницею, що тепер ви не президент і генеральний директор, а тільки генеральний директор.

Кілька секунд він із великим подивом мене роздивлявся. Потім у його очах промайнула хитра іскорка. Він дістав із кишені ручку, обіперся на стіл і підписав контракт.

— Гаразд, я згоден.

Цієї миті задзвонив телефон.

— Так, Ванессо?

— У мене на дроті журналіст. З’єднати вас?

— Так, будь ласка.

Дункер кивнув мені та вийшов.

— Пане Грінмор?

— Слухаю вас.

— Еманюель Вальгадо з BFM TV . Я хотів би запросити вас на передачу, яка йде у вівторок уранці. Було б чудово, якби ви поділилися з глядачами закулісним боком вашої перемоги на виборах. Як вам удалося захопити владу?

— Я не розцінюю цю подію як захоплення...

— Саме це нас і цікавить. Зйомку призначено на понеділок, на чотирнадцяту. Чи зможете прийти?

— Е... тільки ось що... Там передбачається якась публіка?

— Щонайбільше людей зо двадцять.

— А я можу запросити ще кількох людей? Я обіцяв...

— Без проблем!

***

Марк Дункер вийшов із кабінету Алана Грінмора з хитрою посмішкою на вустах. Юний пройдисвіт рветься до влади, але в нього кишка тонка впоратися самотужки. Ось чому він покликав його, Дункера, на місце генерального директора. Сам він нездатний керувати підприємством і прекрасно це знає...

Перестрибуючи через дві сходинки й потираючи руки, колишній президент минув два марші сходів, що ведуть на поверх, де розташовувався його кабінет. Уже з цим хлопчиськом, який не спромігся навіть підстрахуватися, він упорається вмить. У хлопця немає ні найменшого уявлення про владу. Зрештою, нічого ж не змінилося. І командувати буде він, Марк Дункер, генеральний директор. А президент буде слухняно йти за ним. Наприкінці року він надасть звіт, і, коли загальні збори зрозуміють, що це він зробив усю роботу, він зажадає, щоб його переобрали відкритим голосуванням...

Він підійшов до дверей свого кабінету, і обличчя його раптом зморщилось, а потім налилося кров’ю: його раптово вразила одна думка. Його парашут... його золотий парашут у три мільйони євро, заготовлений на випадок краху... Ось у чому річ!!!

Ось чому Грінмор попросив його залишитися!!! А він... підписав контракт...

Марк Дункер увійшов до кабінету, навіть не помітивши Ендрю. Слова вилітали самі собою, він не здавав собі справ, що говорить:

— Схоже, хлопчисько двічі мене обдурив!

Секретар звів брову:

— Прошу пана, як ви сказали?

Я пішов з офіса раніше і рушив до Ігоря Дубровського. Він мусить мені все пояснити. Сховатися, як він учинив учора, було найпростішим.